"У мене досі нема відчуття, що я покинула Батьківщину": Лобода про роботу, книги і футбол на чужині

Любов до футболу і шлях у журналістику

– Звідки у вас з’явилася любов до футболу? Це було з дитинства чи прийшло пізніше?

– Найбільшим фанатом у моїй сім’ї є бабуся. У дитинстві я часто гостювала у неї і ми не пропускали жодного матчу збірної України. Її найулюбленішим гравцем був Андрій Шевченко. З плином років я подарувала їй футболку з його автографом.

– У вас є улюблені клуби чи збірні, за які вболіваєте з особливими емоціями?

– З особливими емоціями вболіваю за українські клуби на міжнародній арені. А також, звісно, за збірну України. Наразі – за футбольний клуб Нюрнберг теж.

"Коли я побачила, що він лежить на полі без свідомості...": історія кохання ведучої і голкіпера УПЛ

– Чому саме журналістика і телебачення? Як ви зрозуміли, що це ваше?

– На телебаченні я почала працювати ще в студентські часи. Це був державний телеканал, і це був неймовірний досвід. Потім я пройшла кастинг на "Профутбол". Ця робота мене захопила. Тому навіть не виникало питання, чи це моє.

– Як би ви описали себе поза телебаченням і футбольними трансляціями – яка Олександра Лобода в повсякденному житті?

– Важко сказати, адже я не бачу себе очима глядачів "Профутболу". Якщо говорити про зовнішні моменти, то я точно не ношу щодня підбори. Моє улюблене взуття – кросівки, і я можу вийти на вулицю абсолютно без макіяжу. Щодо внутрішніх моментів – то я не завжди добра і усміхнена. Але коли я злюсь, то мене краще не бачити…

– Які риси характеру ви вважаєте своїми сильними сторонами? А над чим ще працюєте?

– Я дуже лояльна до людей. Я намагаюсь зрозуміти кожного і допомогти кожному. Це сильні сторони. Щодо роботи над собою – то це, як у більшості жінок, любов і повага до себе. Над цим працюю.

– Як змінила вас робота у футбольному середовищі?

– Це дещо загартувало мій характер. Зовсім трішки.

Нове життя в Німеччині: адаптація та професійний досвід

– Чому не залишилися працювати в Україні – це питання безпеки, реалізації чи чогось іншого?

– Зійшлися багато факторів. Звісно, це і безпека, але я би поставила реалізацію попереду. Я отримала пропозицію роботи в німецькому футбольному клубі. Це неймовірний досвід і знання.

– Як для вас почався новий етап – робота за межами України у футбольному клубі?

– Приїхавши у Німеччину до друзів, ми почали проводити футбольні дитячі тренування для українських діток. Нас підтримали волонтери Adidas, забезпечивши всім необхідним – від футбольного поля до інвентаря. Згодом на нас вийшов ФК Нюрнберг і запропонував створювати благодійні проєкти на допомогу Україні та українцям саме за їхньої підтримки. Їм потрібна була людина, яка б очолила цей напрямок. Так я опинилась у клубі.

– Це було швидке рішення чи довгий пошук себе в нових умовах?

– На пропозицію клубу я погодилась одразу. До моменту оферу я перебувала в Німеччині як турист. Після того, як отримала попередній контракт, я почала оформлювати тимчасовий захист для українців. Це зайняло місяців два.

– Чи пам’ятаєте момент, коли зрозуміли: "Так, я покидаю Україну"?

– Ні, в мене досі такого відчуття немає. Особливо зараз, адже записую це інтерв’ю, перебуваючи у Києві.

– Яку саме функцію ви виконуєте зараз у клубі? Як змінився підхід до роботи порівняно з Україною?

– У Німеччині багато що інакше, якщо говорити про підхід до роботи. Наприклад, твій робочий день не може перевищувати 8 годин. Оскільки моя робота не зав’язана на перебуванні в офісі і, в принципі, співробітники можуть працювати віддалено, то в мене на телефоні є спеціальний додаток обліку робочих годин. Якщо я їх перевищую або працюю у вихідні, то зобов’язана брати вільні дні. Також ти не можеш брати на себе роботи і відповідальності більше, ніж передбачено твоєю посадою. Після роботи в Україні одразу це здавалося незвичним, адже ти маєш купу ідей, амбіцій і хочеш робити все й одразу – і швидко.

– Чому вирішили поїхати? Наскільки це було складне рішення?

– У мене не було відчуття, що я покидаю дім. Адже я не планувала залишати Україну через війну. Я лише їхала у відпустку. У мене є традиція – святкувати свій День народження в новій країні. Шістнадцятого лютого я спакувала валізу купальників і полетіла відпочивати в Африку. Я з тих, хто не хотів вірити, що буде повномасштабна війна. Тому, переступаючи поріг свого дому в напрямку аеропорту Бориспіль, я тримала в руках квитки в обидва боки.

– Що стало найважчим – змінити країну чи адаптуватись у новому колективі?

– Інтеграція – це, в принципі, нелегкий процес, чи то в новій країні, чи в новому колективі. Особливо він важкий, коли не знаєш мови. А мої знання німецької обмежувались висловами "гутен морген" і "арбайтен". Рятувала англійська. Але не всі німці розмовляють іноземною мовою, тому довелося швидко вчитись.

– Який рівень німецької сьогодні?

– Мій рівень німецької мови достатній, щоб пояснити, що мені потрібно. Я завершила курс рівня B2, тому це цілком нормальний рівень для повсякденного спілкування.

Робота зі збірною України: емоції та місія

– Якою була ваша перша поїздка зі збірною? Що найбільше врізалось у пам’ять?

– Це був матч Україна – Мальта у Трнаві. Була вражена кількістю українців в одному місці. Відчувалася єдність.

– Як виглядає ваша робота під час матчів національної команди?

– Я їжджу разом зі збірною на “домашні” матчі. Моє завдання – працювати з вболівальниками та заряджати глядачів підтримувати команду. Я обожнюю ці виїзди, для мене це маленьке свято. Прикро, що це відбувається закордоном. Кожен матч залишаю з вірою, що наступний збірна гратиме на "Олімпійському".

– Чи відчуваєте особливу відповідальність, коли представляєте Україну в таких умовах?

– Так, інколи аж мурахи по шкірі. Особливо, коли заповнений стадіон відповідає тобі: "Героям Слава".

– Який момент під час роботи зі збірною вважаєте найбільш емоційним або пам’ятним?

– Напевно, коли перед одним із матчів я підійшла до молодої жінки. Вона взяла в руки мікрофон і сказала, що нещодавно на фронті загинув її син. Ці історії збивають з ніг. Саме тому я завжди нагадую вболівальникам дякувати українським воїнам. Це найменше, що ми можемо зробити для них.

– Як реагують іноземні колеги чи гравці, дізнаючись, що ви з України?

– У мене був випадок з моєю шефинею. Я підтримую з нею хороші стосунки і запросила якось її разом із чоловіком на матч Лейпциг – Шахтар. У мене з собою був український прапор. Підходячи до стадіону, Катаріна забрала в мене його і огорнула ним плечі. Ми довго не могли знайти фан-сектор українського клубу. Моя шефиня підійшла до стюарда біля стадіону і запитала своєю рідною німецькою, як пройти на фан-сектор. На що працівник відповів: "Фан-сектор німецького клубу ось там". Катаріна відповіла: "Ні, я сьогодні за українську команду" – і показала йому прапор. Її чоловік – відомий німецький журналіст. Після цього матчу він написав неймовірну статтю про похід на стадіон і підтримку українського клубу. Ще одна історія – є один гравець ФК Нюрнберг, який перед кожним матчем нашої збірної пише мені в Instagram і бажає удачі команді. І це лише невелика частина підтримки, яку я відчуваю.

Волонтерство, благодійність і підтримка України

– З чого почалась ваша волонтерська активність? Це був внутрішній поштовх чи запит ззовні?

– Я дуже чуттєва і приймаю все близько до серця. Я всім завжди хочу допомогти, інколи навіть забиваючи на себе. Тому участь у благодійних проєктах не могла пройти повз мене. Коли мені розповіли про ідею створення проєкту “Здійсни мрію”, я підтримала її на 100 відсотків.

– Які саме благодійні ініціативи вдалося реалізувати спільно з клубом? Що вразило найбільше?

– Ми майже кожного домашнього матчу влаштовували благодійні ініціативи на підтримку України. Проте, одні з найсильніших – це:

- Організація безкоштовної футбольної школи для українських дітей на базі клубу. Наша мета була – інтеграція діток, які рятувалися від війни через футбол. Сюди входили не лише футбольні тренування, а щомісячні тематичні зустрічі як для дітей, так і для батьків.

- Організація благодійного аукціону. Серед лотів були футболка Гюндогана, яку надіслала мені Влада Зінченко. Цей лот пішов найдорожче, адже Гюндоган – колишній гравець ФК Нюрнберг. Були рукавички Усика, книга з підписом Жадана, автограф-картки Кличків. Також цікаві лоти – футболки з малюнками українських дітей. Наші юні футболісти намалювали картинки, ми надрукували їх на футболках, і футболісти вийшли в них перед матчем. Потім вони були продані на аукціоні. На зібрані кошти ми змогли привезти дитячу команду Металіст 1925 на тиждень до Нюрнберга.

- Акція з банером. Ми зібрали перед домашнім матчем 50 українських і 50 німецьких дітей і запропонували розмалювати їм довжелезний банер. На ньому був намальований український прапор і слово “Мир”. Перед матчем всі ці діти пронесли його вздовж стадіону, ще раз нагадуючи, що війна в Україні триває і нам потрібна підтримка.

– Як вдається поєднувати роботу, волонтерство і особисте життя – тим більше в іншій країні?

– Прекрасне слово – поєднувати. Я не розділяю ці поняття. Просто живу в своєму ритмі і роблю те, що маю, і те, що бажаю.

– Чи легко доносити "українське" до європейської аудиторії – через футбол, медіа, благодійність?

– Доносити легко, а от отримувати зворотну відповідь – не завжди. Я почала працювати в футбольному клубі на четвертий місяць війни в Україні. І я можу простежити силу підтримки, яка була впродовж усіх наших ініціатив. Після року війни вона дуже змінилась. Наприклад, на другу річницю однією з акцій був збір коштів через пфанд – це сума застави за тару (зазвичай 2 євро), яку людина платить, купуючи пиво на стадіоні.

На виході зі стадіону ми поставили контейнери для цієї тари, і це був благодійний внесок вболівальників. З точки зору маркетингу – майже ідеальний хід. Але зібрана сума була мізерна. Вже мало хто хотів робити донати. Зараз, після діянь Трампа, ставлення німців знову змінилось. Люди почали розуміти, що Україна виконує роль щита від шаленого агресора і потребує підтримки.

– Чи відчуваєте, що спорт може бути потужним інструментом для привернення уваги до війни?

– Звісно. І це можна простежувати на різних рівнях. Подивіться лише на силу впливу Олександра Усика. Його знає весь світ. Під час боїв за нього вболівають люди з різних країн. Отже, вони вірять в нього, отже – вірять йому.

– А якщо взяти Нюрнберг?

– Кожен матч відвідує близько 35 тисяч вболівальників. І якщо капітан команди виходить з синьо-жовтою пов’язкою – то це не просто так.

– Що для вас означає робити свою справу в такий час – на чужині, але з Україною в серці?

– З одного боку – нагадувати німцям, що Росія напала на Україну, і це так близько. А з іншого – нагадувати українцям за кордоном, хто вони є. Вони мають берегти свою мову і культуру.

– Коли дивитесь на себе у 2022 і 2025 році – у чому найбільша різниця?

– У сприйнятті життя. Зрозуміла, що треба жити тут і зараз, не відкладати свої мрії і бажання.

Плани на майбутнє

– Які професійні мрії або цілі у вас зараз?

– Наразі я найбільше уваги приділяю українській книгарні, яку відкрила в Нюрнберзі. Це такий острівець дому на чужині. Сюди приходить багато українців – спілкуються, діляться своїми історіями, переживаннями. Ну і, звісно, читають українські книги.

– Яку ініціативу чи проєкт ви б хотіли втілити у майбутньому?

– Працюючи в німецькому клубі, я відчула, наскільки велика тут проводиться робота з уболівальниками. Усе, що відбувається, – відбувається саме для них. Особлива увага приділяється маленьким фанатам. В Україні, на жаль, бракує таких проєктів. Тому, за нагоди, я дуже хотіла б перейняти цей досвід і втілити його в українському футболі.