Таблетка за 15 гривень, 'патріотизм на сухарях' і мільйон жалю: Наталя Прищепа про те, чому з України тікають чемпіони

Є історії, які не вкладаються в голову. Історія легкоатлетки Наталі Прищепи — одна з них. Це розповідь не просто про допінг-скандал, а про абсурдність системи, яка спочатку робить тебе героєм, а потім з легкістю списує з рахунків. І про те, чому слова про патріотизм звучать порожньо, коли в кишені шість тисяч гривень зарплати.

Все почалося, як у поганому анекдоті. У спортсменки «скаканув» тиск. Звичайна аптека, прохання дати «щось чисте, бо я проходжу допінг-контроль». Фармацевт дає «Каптопрез» за 15 гривень. Наталя перевіряє основну діючу речовину — дозволено. Але хто ж дивиться на допоміжні? А там причаївся той самий «гідрохлортіазид». Дрібниця, про яку вона забула за мить. А через місяць прийшов лист «щастя» від ADAMS.

«Ми розуміємо, що це не навмисне вживання, але маємо покарати, щоб в інший раз були уважніші», — таким був вердикт міжнародних борців за чистоту спорту. Підсумок: 18 місяців дискваліфікації. За таку ж «провину» атлетам із США чи Британії давали 3-6 місяців. Але ж ми живемо не в США. Ціна неуважності виявилася надто високою.

А що ж вдома? А вдома, як каже сама Наталя, «все, як завжди». Коли ти на п'єдесталі — ти молодець. Коли спіткнувся — тебе списують зі словами: «Я завжди знав...». Федерація, тренери, колеги — всі раптом замовкли. Бо в українському спорті, який перебуває у «червоній зоні» через допінг, простіше пожертвувати одним, аніж ризикувати всією збірною. Проти системи не попреш.

І ось тут ми підходимо до найболючішого. Чому спортсмени змінюють громадянство? Прищепа рубає з плеча: пів ставки у збірній — це шість тисяч гривень. «За 20 тисяч ти не прогодуєш ні себе, ні свою сім'ю. А отримувати „дякую за те, що ти такий патріот“ та йти їсти сухарі... нікого це не влаштовує, — каже вона. — Моїм дітям все одно, поміняла я громадянство чи ні – вони хочуть їсти щодня». І цим сказано все.

Сама Наталя колись мала шанс поїхати. У 16 років їй пропонували контракт на навчання та тренування у США. Вона злякалася. «Якщо говорити відверто — я пошкодувала мільйон разів», — зізнається спортсменка. Той контракт вона досі зберігає. Не як докір, а як нагадування: якщо життя дає шанс, його треба брати. Бо повернутися можна завжди, а от отримати таку пропозицію вдруге — навряд чи.

Сьогодні Прищепа знову в строю. Вона не тримає зла, але й не будує ілюзій. Її історія — це не просто особиста драма. Це діагноз усій спортивній системі, яка вимагає від своїх героїв патріотизму, але не дає їм можливості елементарно вижити. І поки це так, чемпіони й надалі будуть шукати кращої долі. І засуджувати їх за це — щонайменше лицемірно.