"Я не фотографуюся з російськими фашистами": крик української тенісистки, який ніхто не захотів почути

Уявіть собі картину: мальовничі вулиці Кіто, столиці Еквадору. Організатори тенісного турніру влаштували для гравців милу екскурсію. Сонце, посмішки, камери... Ідилія, чи не так? Але для української тенісистки Олександри Олійникової ця прогулянка перетворилася на чергове нагадування про те, що великий спорт воліє жити у своїй затишній бульбашці, ігноруючи велику війну. Адже в "дружній" компанії спортсменів була і представниця країни-агресора.

Кульмінація "культурної програми" – традиційне спільне фото на згадку. Усі шикуються, готують свої найкращі посмішки. Усі, крім Олійникової. Коли її покликали у кадр, вона спокійно, але твердо відмовилася. На здивоване "Чому?" пролунала відповідь, від якої в повітрі, здавалося, мало щось тріснути.

"Я не фотографуюся з російськими фашистами", – чітко заявила українка. І знаєте, що було далі? Абсолютно нічого. Жодного питання. Жодного слова підтримки. Жодної реакції. Натовп колег-тенісистів просто зробив вигляд, що нічого не почув. Фотоапарат клацнув, зафіксувавши посмішки всіх, хто вирішив, що зручна тиша важливіша за принципи.

Саме ця оглушлива тиша, за словами Олександри, ранить найболючіше. "Ви б фотографувалися з людиною, яка підтримувала Гітлера, роблячи вигляд, що все в порядку? – запитує вона у своїх соцмережах, звертаючись до колег. – Масові вбивства – це трагедія тільки тоді, коли вони не стосуються українців?" Це риторичне питання, яке зависло у повітрі тенісного світу, де гроші та "спорт поза політикою" часто виявляються гучнішими за голос совісті.

Олійникова, яка нещодавно увірвалася до топ-100 світового рейтингу, продовжує свою боротьбу. Вона нагадує європейцям, що якби не українці, війна вже могла б прийти до їхніх домівок. Але її слова, її біль, її принципова позиція розбиваються об стіну байдужості. І немає нічого гіршого, ніж кричати про трагедію свого народу, поки всі навколо просто вдають, що ти німий.