"Я не шукаю собі ворогів": Кополовець про 23 дні у лікарні і чому не стане тренером – ЕКСКЛЮЗИВ

"Ми виходили не просто грати – ми йшли на поле, як на війну"

– Почати хочеться з найріднішого. Закарпаття для багатьох – це окрема планета. Світ усередині країни. Як пояснити людині з Києва, як це – бути закарпатцем не тільки в побуті, а й у футболі, у спілкуванні?

– Я розумію, до чого ви ведете, але дивіться – тут така історія: колись Австро-Угорщина, потім Мадяри, потім Чехи, потім ще хтось... Все перемішалося. У нас такий інтернаціональний народ – усіляких кровей. Може, тому і мова трохи суржик, трохи "по-білоруськи", як я іноді кажу. Але головне не як ти говориш, а хто ти, як людина. З добрим серцем, нормальний, простий – і все. У нас тут таких багато. І ніхто тебе не буде ділити. Я не відчуваю, що я якийсь інший. Я – українець. І це найголовніше.

– Якщо згадати ваше дитинство – саме закарпатське, що залишилося з того часу в серці?

– Знаєте, часи були інші. Дитинство – справжнє. Не було ні телефонів, ні інтернету. Були пісок, футбол у дворі, були хлопці, були ігри, які загартовували характер. Ми вчилися самостійності, повазі до старших, ми розуміли ціну речам. А зараз? Усе інакше. Діти з батьками, батьки за ними – і воно трохи розслабляє. Вони не відчувають того, що мали ми. Я щасливий, що народився в той час. Ми ще встигли пожити справжнім життям, подружити, поспілкуватися наживо. Без екранів. Мені шкода тих дітей, які не мають цього. Ми жили, а зараз усе віртуальне.

– Саме із Закарпаття почалась ваша футбольна історія. Як ви прийшли у футбол і хто тоді був вашим головним союзником?

– Та зараз мама вже біжить з водичкою, ще не встигла дитина чхнути. Я взагалі не розумію, навіщо це все. Що це за підхід? Ми ж бачимо, як воно тепер – на турнірах по 10 дітей, а батьків – двадцять. І що в результаті? Дитина все це бачить, відчуває і починає використовувати. Бо знає: є тато, є мама – завжди прикриють. А це ж розслабляє. У нас було інакше. У нас – самостійність, характер, вміння самим іти до чогось. Може, тому й вийшло дійти до футболу. Бо мусив сам себе рухати.

"У Дніпрі цікавіше за Динамо": Федорчук – про Ротаня, кайф дітей-футболістів, новий клуб і фінал ЛЄ

– У Карпатах ви стали легендою. А який матч або момент із того періоду залишив найбільший слід?

– Та багато було матчів – хороших, справді класних. І Ліга Європи, звісно, найбільше запам’яталась. Галатасарай, Борусія, повні стадіони, шалена підтримка, емоції, все це не забувається. Вийти проти таких команд – це вже щось. Гранди, інший рівень, інші швидкості. І навіть якщо не виграли, то виступали достойно, не було соромно. Тому однієї гри не виділю. Але ота Ліга Європи – вона в серці.

– Якщо порівнювати ті Карпати, у яких ви грали, з нинішніми – яка головна відмінність? Наскільки команда сьогодні схожа на ту, до якої ви звикли?

– У нас тоді був характер. Агресія – теж. Ми виходили на поле і гризли землю. Ми виходили не просто грати – ми йшли на поле, як на війну. Агресія, характер, заряд – усе це було на порядок вищим. Ми боролися так, ніби це останній матч у житті. Зараз трохи інші часи, інше покоління. І, можливо, нові хлопці мають інші підходи, іншу ментальність – і це теж нормально.

Але тоді ми по-іншому ставились до гри. Ми більше цінували те, що мали. Ми дивились один одному в очі й точно знали: сьогодні суперник не повезе звідси перемогу. Просто не має права. І це не про пафос – це про внутрішнє відчуття. Чемпіонат тоді був сильнішим, жорсткішим. Але головне – ми жили кожним матчем. І саме цього, як мені здається, сьогодні трохи бракує.

"Грав із температурою і, зрештою, мене просто забрала швидка. Лікарі сказали, що все серйозно"

– Ви зараз працюєте в системі скаутингу. Поділіться досвідом: гравця видно з першого дотику до м’яча, чи все ж потрібен час, аби розгледіти потенціал?

– Якщо ми говоримо про дітей – вони дуже швидко змінюються. Сьогодні бачимо одного, а через пів року – зовсім інший. Є багато зовнішніх факторів, що впливають. Наприклад, нещодавно була ситуація: дивимось хлопця – і він просто губиться на полі. Почали з’ясовувати, що сталось, і виявилось, що батьки розлучаються. Йому 14. Це відразу відображається на психології.

Але якщо дитина талановита, то це видно. Ми бачимо потенціал, бачимо якості. Просто важливо розуміти, що дитина – це процес, а не результат. І в скаутингу треба вміти це відчути, не поспішати з висновками.

– А якщо говорити про те, яких гравців ви б хотіли бачити саме у Карпатах? Які риси є ключовими?

– Я працюю у структурі Карпат, тому скажу прямо: хотілось би бачити хлопців із характером. Львівський футбол завжди був про характер, про самовіддачу. Звісно, ми оцінюємо швидкість, техніку, мислення – усе це важливо. Але є футболісти, які не були найталановитішими, але завдяки характеру зробили кар’єру. І таких прикладів дуже багато. Оце і є для мене пріоритет: бажання, самовіддача, сила духу. Усе решта можна підтягнути.

– Якщо повернутись до вашої особистої історії: є якийсь момент із минулого, який залишається у пам’яті, хоча про нього майже ніхто не запитує?

– Є. Це історія ще з моїх доволі юних років. Я дуже сильно захворів – була важка пневмонія. Ми тоді грали на якомусь турнірі. Я вже був хворий, але грав – не знав, що маю запалення легень. Тоді не було такого підходу, як зараз: трохи кашляє – вже не грає. А я грав із температурою і, зрештою, мене просто забрала швидка. Лікарі сказали, що все серйозно.

Лежав 23 дні в лікарні. У мене в легенях була вода – довелось відкачувати. Я потім довго відновлювався. І от думаю: а якби тоді не повернувся до футболу? Цей момент для мене – дуже важливий, бо міг усе змінити. Він нагадав, наскільки крихкою може бути кар’єра і життя загалом.

"Багато класних футболістів-пенсіонерів, які ще могли би пограти. Вболівальникам було б цікаво на них подивитися"

– Якщо не згадувати історії, пов’язані зі здоров’ям, то що з футбольного минулого найгостріше врізалося в пам’ять? Можливо, драматичне вилучення або розмова з тренером, яка залишила слід?

– Вилучення… ну, таке було. Можливо, що одна червона за весь час. Але, чесно, не став би виділяти якісь конкретні моменти. У мене не було якихось великих конфліктів чи трагедій з тренерами. На полі – також без подібного. Так, бували емоції, бували розмови після гри, але щоб прямо щось драматичне… Та й взагалі – я ж не з тих, хто шукає собі ворогів.

– Ви завжди були одним із найхаризматичніших футболістів. Така щирість і відкритість – це від природи? Чи, все ж таки, частина продуманого іміджу?

– Та який там імідж… Який є – такий є. Це Закарпаття. Тут люди відкриті, прямі, з добрим серцем. Можливо, десь це передалось мені. Але ніколи не грав роль і нічого з себе не будував. Просто жив і поводився, як відчував.

– Коли востаннє вас впізнавали на вулиці? Що найбільше запам’яталося? Які фрази найчастіше кричать фанати?

– Зараз я був на футболі – Карпати, Полісся, і багато людей підходили. Останнім часом найбільше у Львові, у Києві теж постійно підходять люди. Це, звісно, приємно, бо львів’яни нас не забувають. В Ужгороді менше, бо це маленьке місто, і всі мене тут знають – вони звикли, ніхто зі мною не церемониться, ніхто не фотографується, бо всі мене тут добре знають.

А у Львові, звичайно, вболівальники чудові. Це правда, що у Львові вони найкращі – нікого не забувають, завжди фотографуються, завжди хочуть щось поговорити. Зараз відроджується футбол у Львові. Я думаю, якби не війна, то повні стадіони ходили б на нас.

– Чи змінився ваш погляд на гру з появою такого феномену, як медіафутбол?

– Це класна штука. Цей футбол універсальний. Його дивляться і діти, і дівчата, і дорослі. Якщо класичний футбол дивиться певна каста людей, то медіафутбол може дивитися будь-хто, бо він незвичний. Плюс – багато блогерів, дітям цікаво, дівчаткам теж. Я чув, що багато дітей люблять цей футбол, бо він інший.

Думаю, що він буде розвиватися, і кожна команда, коли закінчиться війна, захоче мати таку медійну команду, тим більше – Карпати. Тут велика історія, багато класних футболістів-пенсіонерів, які ще могли б пограти. Вболівальникам було б цікаво на них подивитися. У багатьох країнах вже є такі медійні команди. І в Україні, я думаю, теж цей формат розвиватиметься – він точно не завадить. У Карпатах є багато цікавих, оригінальних людей, які зараз не дуже активні в грі, але могли б ще трохи пограти, і вболівальники б на них подивилися.

"Тренерів і без мене вистачає. Це дуже важка і невдячна робота. У мене є друг – Васька Кобін. Я бачив, як він хвилювався, як усе пропускав через себе"

– Хто для вас зараз у медіафутболі найбільш знакові фігури?

– Ну, дивіться, звичайно, що найяскравіші персонажі – це Мілевський, Алієв, Морозюк та Селезньов. Це ті, на яких тримається медійний футбол. І, на мою думку, таких має бути ще більше. Подивіться, скільки в нас колись було харизматичних, класних футболістів – їх реально можна зібрати по цих командах. У кожному місті були такі зірки. Вони цікаві для вболівальників. І в кожній медіакоманді можуть бути свої легенди – колишні гравці, які мають харизму, історію.

– Зараз, як я розумію, немає якогось чіткого відбору до медіафутбольних команд?

– Та, чесно кажучи, зараз складно про це говорити, бо йде війна. І медійний футбол не може повноцінно розвиватися. Багато жартів, скандалів – а зараз це не завжди доречно. З таким не розженешся, розумієте? Але якби не війна – я впевнений, формат був би дуже популярний. Люди зараз сильно люблять інтриги, веселий контент. І таких форматів би побільшало.

Добре, що медіафутбол взагалі існує. Подяка людям, які його тримають. Багато людей, яким це цікаво і які готові вкладати гроші. Але, знову ж таки – от закінчиться війна, і я впевнений, що цей проєкт стане дуже затребуваним в Україні.

– Ви спостерігаєте за великою кількістю футболістів – як молодих, так і більш зрілих – у класичному футболі й у медіа. Чи є хтось із сучасних гравців, у кому ви впізнаєте себе – за характером, емоціями, самовіддачею?

– Так, щоб я прямо впізнав у комусь себе чи щоб хтось був схожий на мене – чесно кажучи, ні. Я не бачу. Наше покоління було зовсім іншим – більш зрілим. Ми вміли терпіти, вміли "гризти землю", самовіддача в нас була на першому місці. Тому я не можу з кимось себе порівняти. Так, є багато класних футболістів – я не кажу, що зараз погано. Але саме такого, щоб я глянув і сказав: "О, це як я!" – ні, не бачу.

– Вас не тягне у тренерську справу? Не хочете передавати досвід?

– Якщо чесно, я не здаю на ліцензії. І не думаю, що буду. Тренерів і без мене вистачає. Це дуже важка і невдячна робота. Вона виснажлива – емоційно і фізично. Я бачу, як за рік-два багато тренерів буквально "вигорають", старіють на очах, як у них похитується здоров’я. Я не хочу для себе такої долі.

Я дуже поважаю тренерів і їхню працю. Це щоденні переживання – що зробив правильно, що не так, як далі. У мене є друг – Васька Кобін. Я бачив, як він хвилювався, як усе пропускав через себе. Тому я всім тренерам бажаю здоров’я, сили. Але сам – не хочу. Думаю, що тренером я не буду.

"Щодо фаворитів – у нас є багато класних команд. Це й Шахтар, і Динамо, і Карпати, і Полісся, і Рух. Думаю, ця п’ятірка буде дуже цікавою"

– Здається, коли ти ще гравець, не до кінця усвідомлюєш, наскільки складна і енергозатратна робота у тренера. Можливо, певна переоцінка приходить уже з досвідом, після завершення кар’єри. Чи змінилось ваше ставлення до тренерської ролі з часом?

– Звісно. Коли ти ще граєш, не розумієш глибини цієї відповідальності. Тоді, коли тебе не ставлять у склад, ти злишся на тренера, ображаєшся, щось переживаєш. Але згодом усвідомлюєш – він же не хоче собі гіршого. Він ставить того, хто, на його думку, дасть результат. Тепер я розумію, наскільки це складна й відповідальна робота. Зараз усе ніби добре, а потім – два матчі програв, і вже питання про відставку. Тренер живе від гри до гри. Сьогодні ти – на коні, завтра – тебе вже готові звільняти. І це постійне психологічне навантаження, постійний стрес. У таких топових командах – це ще й додатковий тиск, бо кожна гра має значення.

Тому в мене велика повага до тренерів. Але, як я вже казав, це не для мене. Хтось має цю роботу робити, але я – не той, хто її витримає. Зараз, до речі, відчувається зміна поколінь у тренерстві. З’являється багато молодих, амбітних тренерів. Їх хочуть бачити і керівники клубів, і футболісти. Бо що може сказати 60-річний тренер 20-річному футболісту, якщо не говорить його мовою? Сучасний футбол вимагає нових підходів, нових ідей. І молоді тренери, які ще недавно самі грали, краще розуміють потреби гравців. Тому я поважаю всіх, хто цим займається, вважаю, що зараз у нас є дуже хороші тренерські штаби. Але сам тренером бути не хочу.

– Колись ви казали, що хочете бути відомим завдяки футболу, а не тому, що щось смішне ляпнули. Що змінилося у вашій філософії з роками?

– Пройшов час – і я побачив, що людям заходять такі фрази. Мені приємно, що вони подобаються. Багато моїх мемів. Але, мабуть, саме фраза "Таке чувство, що Бог нас наказує" так сильно й зайшла, бо дуже точно пасує до нашої сьогоднішньої реальності. Серйозно – літають ракети по мирних містах, постійний стрес. І ти думаєш: за що?

Ми ж мирна країна. Ми добрі, світлі люди, ми нормально поводимось, відкриті до всіх. Ми не якісь там дикі племена – ми Центральна Європа. І от ти не можеш зрозуміти, як у XXI столітті таке може коїтись. Це просто жах. І тому людям близьке це відчуття – що "щось не так". І ця фраза – вона стала такою народною, тому що точно лягає на наше життя зараз.

– Ви пройшли чимало – і в кар’єрі, і в житті, були в центрі мемів, інформаційних штормів. Що зараз допомагає вам триматися в ресурсі, де берете натхнення?

– Головне – розуміти, що після футболу життя не закінчується. Так, ми вже не граємо професійно, але хочеться залишатися у футболі – бо це наші друзі, це середовище, де ти живеш. Медійний футбол нас усіх зібрав знову – ми їздимо, зустрічаємось, граємо у благодійних матчах. І це дуже потрібно.

Бо я такий чоловік – мені не сидиться вдома. Мені хочеться бачити людей, спілкуватися, бути у формі. І саме через такі ігри ми залишаємося в тонусі – фізично й емоційно. Ми шукаємо себе після футболу – і це нормально. Іноді відкриваєш щось нове в собі.

– А музика? Є якісь пісні, які супроводжують вас у житті?

– Так. Мені зараз дуже подобається українська музика. Не вся, звісно. Але Пивоваров, "YAKTAK", всі наші українські хлопці – слухаю із задоволенням. Зараз дуже зайшли пісні Drevo, "Смарагдове небо" – слухаю, і просто кайф. Їдеш або йдеш без настрою – включив і все: вже літаєш, вже інший настрій. Тому зараз – тільки українська музика. Вона дає сили, заряд і віру.

– От зараз, згадуючи різні епізоди життя – є щось, про що ви найбільше шкодуєте? Або, навпаки, щось таке, що ніколи б не хотіли змінювати?

– Якщо чесно, немає чогось такого, про що я сильно шкодую. Слава Богу, не було моментів, які б я хотів викреслити чи переграти. У принципі, я всім задоволений. Все було так, як мало бути.

– Що б ви сказали молодим футболістам? Які настанови дали б від себе, вже досвідченої людини?

– Я б хотів їм сказати: головне – не опускати руки і старатись. Бо зараз молодь дуже розслаблена. Багато чинників, які відволікають, збивають із дороги. Подивіться, скільки зараз ходить із цигарками. Я – людина, яка ніколи в житті не курила. А тепер усі – з цигарками, з тими "снюсами", чи як вони називаються. У кожного в руках. І це все – впливає, відволікає.

У нас дуже талановиті діти. Я це бачу – у кожному дворі, в кожному селі, в кожному місті є обдаровані хлопці. Але, на жаль, цей віртуальний світ їх збиває з дороги. Телефони, соцмережі, вплив ззовні – все це втягує й з’їдає фокус. Я хочу, щоб ніщо не збивало їх з правильного шляху. Не обов’язково стати футболістом – головне, щоб займалися спортом. Спорт – це дисципліна, це характер, це постійна боротьба з собою. Ти вчишся терпіти, ти загартовуєшся.

Зараз багато шкідливих звичок, багато зовнішнього впливу. Всі дивляться один на одного, копіюють. А звідки це все? З інтернету, з телефонів. Я їм бажаю одного: щоб нічого не заважало їм – ні грати, ні займатись спортом, ні ставати кращими. Щоб вони знайшли свою дорогу – і тримались її до кінця.

– Не можу не запитати вас про очікування і прогнози на цей сезон, який обіцяє бути цікавим: багато кадрових змін у командах, нові тренерські штаби. Що думаєте про це? Можливо, хто увійде до першої п’ятірки?

– Ну, звісно, всі команди зараз підсилюються. Подивіться, які президенти, який фінансовий підхід, скільки нових футболістів приходить. Але тут ще важливий один момент – зараз легіонери не так активно їдуть в Україну. І знаєте що? Це велика можливість. Це шанс для наших молодих футболістів. Такий, якого ніколи не було. Щоб у Прем’єр-лізі могли грати молоді українці – такого ще не було. І зараз це вікно відкрите, і ним треба користатися.

А щодо фаворитів – у нас є багато класних команд. Це й Шахтар, і Динамо, і Карпати, і Полісся, і Рух. Думаю, ця п’ятірка буде дуже цікавою. Хоча є ще кілька сильних колективів, які точно боротимуться за високі місця. Ну і, звісно, як людина, яка любить Карпати, я бажаю їм максимально добре виступити цього року. Не буду загадувати конкретних результатів – просто хочу, щоб вони реалізували все, що ставлять перед собою.

"Гармаш і Шевчук – ідеальне комедійне комбо": Морозюк про шлюб, мафію з Коноплянкою і медіалігу