"У Дніпрі цікавіше за Динамо": Федорчук – про Ротаня, кайф дітей-футболістів, новий клуб і фінал ЛЄ

"У Дніпрі цікавіше за Динамо": Федорчук – про Ротаня, кайф дітей-футболістів, новий клуб і фінал ЛЄ

Валерій Федорчук - Особиста сторінка в Instagram

00 хв

Український футболіст, спортивний директор академії Руху, головний тренер Рух Медіа Валерій Федорчук, дав інтерв'ю Катерині Бондаренко – ексклюзивно для YeSport.

Джерело: YeSport

"Лідерські й людські якості Руслана Ротаня – багато чого в ньому мені тоді подобалося"

– Ви пройшли через Карпати, Дніпро, Динамо, Рух – клуби з дуже різною філософією. У якому з них вам було найцікавіше саме зсередини, пізнаючи всю футбольну "кухню"?

– Найцікавіше зсередини, звичайно, було в Дніпрі, бо там була атмосфера і гарні результати – вихід у фінал Ліги Європи. Тому насамперед відзначу Дніпро. Але водночас скажу, що у футболі кожна команда має свої плюси, хороші моменти, традиції. Неможливо не згадати і Динамо Київ – клуб із колосальною історією, чемпіон України. Тому, мабуть, саме ці два клуби я б відзначив у першу чергу. Далі – Карпати і Рух, команди Західної України, які завжди славились бійцівськими якостями та характером. У них своя філософія, свій підхід до футболу. Та й загалом я пограв у багатьох інших командах. І в кожній з них я взяв для себе частинку, певний пазл у загальній картині. Усі вони додали щось у моє становлення – як людини, як майбутнього тренера, як футболіста. Я отримав великий життєвий і професійний досвід.

Реклама

– З огляду на такий досвід, кого б ви одного змогли виокремити з усіх цих команд як свого найкращого партнера, з яким вам доводилось грати? І, зокрема, хто був найсильнішим суперником, проти якого ви виходили на поле?

– Коли мені було 20 років і я переходив у Дніпро, так вийшло, що невелике шефство наді мною взяли – так мені тоді здавалося – Руслан Ротань, Сергій Назаренко та Андрій Русол. Це ті люди, які в окремих моментах приділяли мені увагу. Лідерські й людські якості Руслана Ротаня – багато чого в ньому мені тоді подобалося. І, будучи в команді, я намагався багато чого в нього перейняти. А якщо говорити про найсильнішого суперника – напевно, є кілька гравців, яких можу згадати. Пам’ятаю Наполі у його найкращі роки – тоді там грав Гамшик, дуже сильний футболіст. Ще був Рейєс, якщо не помиляюся, то у Севільї. І Домінгес в Олімпіакосі. Це ті гравці, які вели гру і робили великий внесок у свої команди – на той момент вони здавалися мені справді дуже сильними.

"Гармаш і Шевчук – ідеальне комедійне комбо": Морозюк про шлюб, мафію з Коноплянкою і медіалігу

– Я думаю, що стовідсотково був у кар'єрі такий матч, після якого ви могли сказати: "Ось це моя найкраща форма, до якої я прагнув". Коли саме ви це відчули – і в чому полягала та найкраща форма?

– Найкраща форма – це коли ти вже досвідчений гравець, коли реагуєш на ситуацію з точки зору досвіду, не розпиляєшся на футбольному полі, не робиш необдуманих рухів, умієш стримувати емоції. Це вже приходить ближче до кінця кар’єри. Напевно, свої найкращі матчі я провів точно за Дніпро, хоча грав і за Динамо. Саме в Дніпрі я відчував себе сформованим футболістом, який може робити результат на полі.

– Декілька років тому вас сприймали як одного з найбільш досвідчених гравців УПЛ. Зараз вас більше асоціюють із публічністю, медіа, медіалігою. Ви самі як це відчуваєте – трансформація чи природне продовження футбольної історії?

– Насправді я до цього ставлюся дуже спокійно. Завершивши кар’єру, я зрозумів, що входжу в нове життя, яке мені до кінця ще не знайоме. Але я завжди знав одне – потрібно бути при ділі й робити те, що тобі подобається. Отримати такий досвід, зіграти стільки матчів в українському футболі, у таких командах – однозначно, це потрібно продовжувати. Потрібно залишатися у футболі. Найважчий перехідний момент для кожного гравця – саме після завершення кар’єри.

Зараз почав активно розвиватися медіафутбол. Я був одним із перших, хто зважився спробувати себе в ньому. Для мене це шанс отримати новий досвід. Все одно я більше розглядаю професійний футбол – збірну України, клуби УПЛ, топ-рівень. Хочеться зібрати все найкраще та перенести назад у звичний для мене футбол. Медіафутбол – це інша історія. Це окремий напрям, новий продукт для людей. Це не та вершина, до якої я звик у класичному футболі – там, де виклики, конкуренція, постійний тиск. Я до цього звик. Тут тиск мінімальний. І поки що я не сприймаю це як щось професійне. Але цілком можливо, що згодом все настільки розвинеться, що доведеться ставитись до цього так само серйозно, як до УПЛ. Дай Боже, щоб так і було. Бо наразі є багато команд, які прогресують. Ми, і всі інші, разом створюємо новий напрям у футболі. Головне – щоб він і далі розвивався.

"Джинси, футболка – ось мій стиль. Простота, зручність і впевненість у собі – це для мене головне і в одязі, і загалом у житті"

– Раніше, наскільки я пам'ятаю, ви не були надмірно медійними в класичному сенсі. Але зараз – камери, інтерв'ю, чимало уваги, зокрема через медіалігу. Наскільки легко було впустити це в життя? Чи, можливо, певна адаптація відбулася ще під час професійної кар’єри? Наскільки відчутною є різниця?

– Професійний футбол більш закритий: він лише трохи відкриває гравця для медіа – час від часу. Але, загалом, я ніколи не соромився давати інтерв’ю, не уникав цього. Так, був самокритичним, не завжди собі подобався в кадрі, але розумів: це частина професії. Треба вміти говорити, не боятися камери – це нормально. Я до цього ставився спокійно ще тоді, і зараз це дуже допомагає. Можливо, я не був серед найбільш публічних футболістів того часу, але те, що не уникав медіа – дало свої плоди зараз. У моменти, коли треба щось розповісти на камеру, я роблю це щиро, від себе, таким, яким є. І, мабуть, це теж досвід – досвід "великого футболу", у найкращому його прояві, який я пройшов. Він навчив не боятись публічності, сприймати її органічно.

– Після завершення виступів у Прем’єр-лізі багато футболістів опиняються на роздоріжжі – адаптація до нового життя дається непросто. У вашому випадку, здається, навпаки – ніби відкрилось "друге дихання": ви продовжуєте розвиватися, пробувати нове, залишаєтесь у футболі. Чи потребувала ця трансформація внутрішньої перебудови – і що виявилось найскладнішим на цьому шляху?

– Коли ти футболіст – у тебе є чіткий графік: тренування, режим, конкретні задачі. Все структуровано. А зараз – це зовсім інше життя. Потрібно працювати над собою, змінювати звички, які супроводжували тебе роками. Це не просто, але все взаємопов’язано: якщо ти якісно виконуєш свою роботу – це помітно, і це перетворюється на твій розвиток. Не можу сказати, що вже знайшов "своє" на 100%. Я ще в процесі пошуку того, що мене надихає настільки, щоб віддавати себе на 200%, щоб ловити від цього кураж. Саме тому я й пішов у медіафутбол – щоб спробувати, дізнатись більше про себе, знайти новий шлях. Перехідний період після завершення кар’єри – найскладніший. Саме тоді виникає питання: "Що далі?" І я вирішив діяти, спробувати різні напрямки, подивитися, що мені дійсно підходить. Зараз я йду цим шляхом і можу сказати, що отримую величезний досвід – особливо в комунікації з блогерами, у нових форматах, у зовсім іншій футбольній атмосфері. Це інші люди, інші виклики, але я впевнений – у майбутньому зможу це використати.

– А от якраз у цей перехідний період – що вас найбільше здивувало у самому собі? Можливо, відкрились якісь нові риси, внутрішні резерви або навички, про які ви раніше не замислювались? Чи було щось, що несподівано легко вдалося впустити у своє життя поза професійним футболом – зокрема, в медійному просторі?

– Напевно, найбільше здивувала кількість комунікації. У медіасфері потрібно багато спілкуватися з людьми – це зовсім інший ритм і підхід. І я зрозумів: аби давати результат у спільних проєктах, важливо вміти чути, розуміти, приймати. Не всі мислять так, як ти – і це нормально. Ми часто проєктуємо на інших власний досвід, свої очікування. Але в кожного свій шлях. І це, мабуть, головне відкриття для мене. Я вчуся адаптуватися, шукати точки дотику. Можна сказати, що тепер я інакше будую колаборації – з урахуванням не лише своєї мети, а й контексту та людей поруч. Я ще над цим працюю.

– Здається, ви уважні до нюансів і маєте гарне відчуття балансу. А як це проявляється у побуті – скажімо, у гастрономічних вподобаннях чи стилі?

– Смачно й правильно поїсти – без цього я ніяк. Це справді частина мого способу життя. Я багато уваги приділяю харчуванню в щоденній рутині, бо розумію, наскільки це важливо і для самопочуття, і для енергії. А от щодо стилю – тут я більш спокійний. Звісно, всім хочеться виглядати добре, і мені теж приємно, коли образ складається. Але я точно не з тих, хто перебільшує з одягом чи гониться за трендами. Джинси, футболка – ось мій стиль. Простота, зручність і впевненість у собі – це для мене головне і в одязі, і загалом у житті.

"У підсумку я можу сказати одне: я – сім’янин"

– Чи є у вас життєвий принцип, якого ви дотримуєтеся попри обставини? Те внутрішнє переконання, на яке завжди спираєтесь?

– У першу чергу – не зраджувати своєму баченню в житті. І не намагатися бути зручним для всіх.

– Ви не уникаєте теми родини, але й не виставляєте її напоказ. Це внутрішній бар’єр чи усвідомлений вибір?

– Я до цього спокійно ставлюсь. Не бачу великої потреби постійно показувати свою сім’ю. Якщо є бажання – інколи щось публікую, але перебору точно немає. У мене велика родина, і якщо почати виставляти всіх, то часу не вистачить на роботу.

– Побут, діти, прості речі… Яке родинне переживання чи конкретний момент ви цінуєте найбільше саме зараз?

– Найбільше ціную моменти, коли ми всі разом. Бо насправді багато часу проводимо не поряд один з одним – і це стає найважливішим. Коли вдається бути разом, я пробую максимально це відчути й отримати задоволення від кожної хвилини.

– У вас справді особливе почуття гумору. Наскільки воно допомагає рухатись по життю й тримати внутрішній баланс?

– Гумор – це дуже важлива річ у житті, на мою думку. Найголовніше – вміти пожартувати з себе. У кожного з нас є свої недоліки й позитивні сторони, але саме здатність посміятися над собою, зокрема зі своїх слабкостей, – це те, що допомагає рухатись далі й залишатися легким усередині.

– У професійному футболі нерідко доводиться бути "зручним" – стримувати емоції, поводитись за шаблоном. Тепер ви поза цією системою. Що можете дозволити собі зараз, чого раніше не було? Є такі конкретні речі?

– Якщо порівнювати з класичним футболом, то зараз, будучи дотичним до медіафутболу, я справді можу дозволити собі трошки більше. Можна проявити емоції, бути простішим у кадрі. Але загалом це не зовсім мій стиль. Я все ж таки залишаюсь тим стриманим хлопцем, який уважний до дрібниць і звик тримати себе в рамках – просто тепер у них більше повітря.

– Ви мали досвід капітана, лідера на полі. А хто ваша опора поза футбольним контекстом – та людина, яка тримає вас у внутрішній рівновазі? І чи маєте якісь звички або ритуали, що допомагають залишатись у гармонії, уникати емоційного чи фізичного перевантаження?

– Зазвичай ми звикли, що саме чоловік має бути опорою, підставляти плече, підтримувати жінку. Але я вважаю, що це працює в обидва боки. Так само і жінка має бути опорою для свого чоловіка. У моєму випадку саме так і є – моя дружина завжди поруч у потрібний момент. Вона дуже добре мене знає, відчуває момент, коли потрібна підтримка. Її підтримка завжди вчасна і правильна. Ми з нею працюємо над нашими стосунками, тому що, чесно кажучи, багато часу буваємо не разом. Це, мабуть, один із найбільших мінусів нашої родини зараз. Але ми усвідомлюємо, що маючи трьох дітей – це нормальна ситуація. І що так буде не завжди, бо сім’я повинна бути разом. А ще мені дуже багато дають емоцій саме діти. Вони наповнюють і відновлюють. У підсумку я можу сказати одне: я – сім’янин.

"У нас наразі вистачає клубів із великими амбіціями, і я б залюбки долучився до однієї з таких команд"

– Ви згадували, що часто перебуваєте на відстані з дружиною. Вочевидь, і з дітьми також. Як саме вони переживають цей період? Чи вдалося їм адаптуватися до такого способу життя?

– Це, насправді, дуже велика робота. Як і в будь-якій сім’ї – важливо вловити той момент, коли вже опиняєшся на межі, коли відчуваєш, що не можеш одне без одного. Треба вміти правильно підібрати слова, щось пояснити, навести приклади. Сім’я – це також щоденна праця. У кожного свої інтереси, своє бачення життя, але жестами, словами, підтримкою – все можна збалансувати. І, слава Богу, ми справляємось. Я дуже щасливий і можу лише подякувати дружині. Вона в цьому плані – велика молодець.

– Якщо завтра надійде конкретна пропозиція від клубу УПЛ – розглядатимете її серйозно, чи для вас цей етап уже позаду?

– У житті я завжди відкритий до різних варіантів. Головне – зважити все правильно, усі "за" і "проти". Якщо така пропозиція зʼявиться, я її точно розглядатиму серйозно і не виключаю, що можу її прийняти.

– Ви справляєте враження людини, яка не женеться за визнанням, а більше орієнтується на внутрішню цілісність. Якщо озирнутись – що б вам хотілося залишити після себе як слід, як вплив, можливо, для молодших гравців чи загалом для людей у футболі?

– Якщо чесно, я ніколи не задумувався, що саме хочу залишити після себе. Я – просто та людина, яка у своїй справі старається віддаватися на повну й робити все якісно. Для мене не так важливі похвала чи визнання. Найголовніше – щоб у мене всередині був спокій. І щоб такий самий спокій був у моєї родини. Якщо це є – значить, я впорався. Це і є моя філософія життя.

– Ваші діти – різного віку. Наскільки вони вже в цій футбольній рутині, наскільки справді живуть цим? І чи був у них вибір – захопитися чимось іншим, а не футболом? Адже часто діти автоматично йдуть дорогою батьків.

– З нашого боку не було якогось тиску чи змушування. Але ще з чотирьох років у них з’явився інтерес саме до футболу – і він досі не згасає. Вони отримують від цього задоволення, їм цікаво, вони хочуть тренуватися, грати, ходити на футбол. Зараз вони поруч зі мною в Україні – і постійно тягнуть мене зіграти, піти на тренування. Для мене це насправді велика радість. Я колись мріяв, що настане момент, коли зможу зі своїми дітьми грати у футбол, змагатися по-справжньому. І це, мабуть, найбільший кайф – коли твої діти хочуть тебе обіграти на полі. Поки не виходить, але вони стараються!

– Ви маєте тренерську ліцензію категорії "А". Як проходило навчання і наскільки це був новий досвід для вас? І, власне, чи плануєте найближчим часом підвищувати кваліфікацію?

– Так, у мене є ліцензія "А". Але я розумію, що далі треба отримати "Про". Поки я не практикант у професійному футболі, проходити курс "Про" – це буде лише теорія. А я завжди був за практику. Вважаю, що практика без теорії ще може жити, а от теорія без практики – мертва. Тому піду вчитися вже згодом, маючи практику. Те, що дають на ліцензуванні – це дуже важливо. Навіть після багаторічного досвіду гравця, коли переходиш у тренерську сферу, бачиш процес уже зовсім інакше – як будується тренування, які підходи, методи, засоби. І це все треба постійно вивчати.

– Якщо трохи пофантазувати – яку з команд УПЛ вам було б цікаво очолити?

– Я завжди за максимальний результат. Звичайно, хочеться бути в команді, яка бореться за чемпіонство, яка постійно ставить перед собою великі цілі. Там справді цікаво – коли і клуб, і менеджмент, і президент роблять усе, щоб команда боролася за високі місця. У нас наразі вистачає клубів із великими амбіціями, і я б залюбки долучився до однієї з таких команд.

– І зрештою: що для вас сьогодні є справжнім успіхом – поза футболом, без м’яча?

– Справжній успіх – це перемога нашої країни. Щоб настав спокій, щоб люди змогли видихнути, щоб усі були живі, повернулися додому, і щоб війна закінчилася. Тому що наразі це найважливіше. Найпріоритетніше – робити все для цієї перемоги, бо потрібно вміти цінувати людей. Це справді дуже важливо: щоб усі були здорові, жили повноцінним життям і мали змогу отримувати від нього задоволення. Оце й є справжній успіх.

Інтерв'ю Новини Публікації Рух Динамо