"Я вільна від чужих ролей": як живе екс-дружина Тимощука після розлучення – ЕКСКЛЮЗИВ!

– Пані Надіє, як би ви описали ту жінку, якою ви стали сьогодні? Не через статус, а через відчуття себе.

– Сьогодні я – зріліша версія себе. Додалося автентичності, впевненості та довіри до власних відчуттів. Я вільна від чужих очікувань і нав’язаних ролей. Пережитий досвід навчив мене слухати себе, легше приймати складні рішення, зробив внутрішньо сильнішою й загартованішою. Я навчилася тримати фокус на пріоритетах і менше реагувати на провокації. Але водночас у багатьох речах я залишаюсь собою – мої інтереси та життєві цінності не змінилися.

– Чи відчуваєте ви, що завершили попередній етап життя – не формально, а внутрішньо?

– Внутрішньо – так, для мене все давно завершено. На жаль, формально ще дещо в процесі у Німеччині. Але, сподіваюся, і це незабаром залишиться позаду.

"Заради наших стосунків покинула університет": кохання журналістки з України і голкіпера АЗ

– Після розлучення що вам далося найважче: сам факт розриву, реакція людей чи мовчання близьких?

– Будь-яке розлучення – це болісний і тривалий процес. У моєму випадку так склалося, що людина, з якою я прожила більшу частину свого життя, вирішила: якщо я не буду з ним, то мене неодмінно потрібно знищити, а малих дітей – використати, як зброю. Найважчим для мене було бачити біль, страх і сльози в очах дітей.

– Хто залишився поруч, а хто зник, коли було справді важко? Чи здивувала вас чиясь поведінка?

– Насправді майже всі важливі й дорогі мені люди залишилися поруч. Умовно зник лише один друг, який повірив у відверту брехню Тимощука й одного разу подзвонив мені зі спробами його виправдати. У той момент у мене не було сил слухати абсурдну та нахабну брехню з уст людини, до якої я завжди тепло ставилася. Я просто перервала спілкування – тоді це був акт самозахисту, збереження ресурсів для відсічі атак самого Тимощука в дійсно вирішальних ситуаціях.

Люди часто роблять помилки під час розлучення: розпорошуються, витрачають сили на зайві дискусії, які не мають значення, і потім їм бракує енергії, коли це справді потрібно. Думаю, саме на це й розраховував Тимощук, коли обрав стратегію масованих атак – не лише через суди, а й на рівні нашого оточення. Він дзвонив спільним знайомим, розповідав якусь маячню про мене, певно сподівався, що хтось зателефонує мені й передасть його вигадки.

Той друг, про якого йдеться, зник для мене лише умовно – я не виключаю, що ми ще зможемо зустрітися після тривалої паузи, коли час розставить усе на свої місця.

А от справді здивувала мене поведінка нашого знайомого, гонщика Олексія Мочанова. Він настільки піддався впливу Тимощука, що, здається, його логіка й критичне мислення просто зникли. В один момент він почав занадто емоційно реагувати, і навіть написав на мою адресу грубі висловлювання та лайку у коментарях під чужим постом у соцмережах. Все згодом було видалено, але я вже встигла здивуватися.

Найбільше мене вразило, що дорослого, розсудливого, на перший погляд сильного чоловіка Тимощуку вдалося так легко розвести на емоції, вимкнути критичність і втягнути в якусь дивну онлайн-істеричну поведінку.

– Яке одне рішення або вчинок у той період стали для вас символічними – точкою, з якої все пішло інакше?

– У наших стосунках траплялося багато різних моментів – і всі вони по-своєму були символічними. Один із таких – це одна з багатьох розмов, коли Тимощук дивився мені просто в очі й свідомо брехав. Коли він розумів, що не може змусити мене повірити у відверту неправду, всупереч очевидним фактам, – дуже злився. І тоді починалися погрози. У той момент я усвідомила: все, що мені зараз пропонують – це або прийняти брехню, або отримати агресію.

Обидва варіанти були для мене неприйнятними, дикими. Це було несподівано, болісно, сумно й навіть страшно одночасно. І, напевно, саме мій страх поставив у цих стосунках остаточну крапку.

Я завжди вірила, що страх – це повна протилежність любові. І я не бачу сенсу жити з людиною, яка своїми діями чи навіть просто думками викликає в мені страх.

– Що допомогло вам триматися – рутина, люди, робота, віра?

– Морально мене підтримувала моя родина та друзі. Віднаходити внутрішні ресурси й триматися мені в той час дуже сильно допомагала психолог Катерина Голоскокова.

У судових баталіях в Україні мої інтереси представляла адвокатка Вікторія Тернова, а в Німеччині – німецькі адвокати.

Оскільки Тимощук обрав тактику нескінченних атак через численні позови та скарги в органи опіки в різних країнах одночасно, і ще й залучив до цього всю свою родину, то роботи було чимало. Особливо враховуючи, що на той час діти були ще зовсім малі й потребували багато уваги й догляду.

Його батьки писали заяви до луцьких судів, сам він позивався в Києві та Німеччині, а його сестра Інна Дорошенко за підтримки батька незаконно заволоділа моїм майном. Майно згодом було повернуто через суд, однак цей факт залишив у мене серйозні питання щодо її адекватності.

Це був період, коли вся родина Тимощуків, здається, зробила своєю метою мій повний психологічний злам. Його батько та мати раптово припинили будь-яке спілкування з онучками й долучилися до численних спроб використати дітей у своїх безпідставних судових позовах.

У якийсь момент склалося враження, що зі мною вирішили розлучитися не лише Тимощук, а й його мама, тато, сестра й коханка.

Окрема абсурдність полягала в тому, що його російська коханка дозволяла собі надсилати заяви до німецьких судів від його імені й навіть ставила в них власний підпис замість його. Якби не російський слід, усе це нагадувало б сучасну інтерпретацію «Кайдашевої сім’ї».

Це були справді важкі часи. Але, попри все, я бачила, що дітям ще складніше – і тому мусила знаходити в собі сили, щоб хоч трохи полегшити для них той жах.

Думаю, найгіршим рішенням родини Тимощуків було робити боляче моїм дітям. Бо саме це, як не дивно, відкрило в мені потік сили боротися стільки, скільки буде потрібно.

– Чим наповнене ваше життя сьогодні – не на фото, а у тиші власного дня?

– "Власний день" – наразі це для мене радше утопія, спогад з минулого життя, ще до народження дітей. Загалом я дуже люблю час від часу залишатися наодинці. Просто щось почитати, подумати, протестувати якусь нову "приблуду" на комп’ютері, спокійно приготувати щось лише для себе – саме те, що хочеться, без поспіху – і повільно поїсти. А потім, якщо в цей момент раптом не з’явилися на горизонті діти чи купа несподіваних невідкладних справ, можна ще дістати акварель і щось пописати.

Але зараз у мене такий період життя, що "власні дні" майже не трапляються. Якщо випадає бодай кілька годин для себе – це вже розкіш.

– Чи зʼявилися речі, для яких раніше не вистачало часу чи дозволу – захоплення, звички, інтереси?

– Думаю, у цьому плані для мене особливо нічого не змінилося. Хіба що час у добі ніби зменшився, адже я фактично сама виховую дітей, а вони потребують уваги, як за двох.

Єдине, що справді змінилося – мені більше не потрібно щоразу відбудовувати власний світ при кожному переїзді в нову країну. Хоча мушу визнати: навіть у переїздах, попри всі труднощі, була певна нотка авантюризму та пригоди.

І ще – зникла з мого життя велика частина зайвої, нецікавої та безглуздої метушні. Зникли випадкові зустрічі й нудні повторення розповідей про те, хто куди і на якій хвилині побіг, чого не добіг, хто молодець, а хто не дуже і т.д.

– Ви більше не "чиєсь імʼя" – як це, відчути себе окремою, повноцінною жінкою без тіней за спиною?

– "Чиєсь ім’я" точно не визначає моєї повноцінності, як жінки. А щодо тіней за спиною – відповідно до законів фізики й оптики, від них утекти неможливо. Можна лише змінити їхнє положення, змінюючи розташування джерела світла.

У реальному житті цим джерелом світла є фокус уваги, цілі та особисті пріоритети. Також можна наповнювати простір навколо себе "частинками", які розсіюють світло – людьми або рутиною, якою ми себе оточуємо.

А взагалі, як дипломований спеціаліст, я скажу: тінь – це надзвичайно прекрасне явище. Без тіні не буде сяйва, не буде відблисків. Без тіні будь-який об’єкт втратить об’єм, стане пласким і нецікавим.

Мої тіні існують, поки існую я – або джерело світла. Тож не бачу нічого поганого в тому, що тіні доповнюють мене, а мій досвід, як ті відблиски, мерехтить, привертає увагу й, сподіваюся, надихає когось пройти через власні труднощі.

– Що вас тримає в ресурсі – внутрішньо, фізично, емоційно?

– Мені додає ресурсу можливість допомагати іншим долати складні моменти, які я вже пройшла сама.

Фізичний ресурс чудово відновлює ліс – просто гуляти, дихати деревами. Якщо вдається знайти час і можливість посидіти десь на траві серед дерев – це розкіш.

Сьогодні, під час війни, ще одне джерело ресурсу – це приклади тих людей, які саме зараз приймають бій на передовій. Вони зупиняють навалу неадекватів, які пруть на чужу землю, вбиваючи та руйнуючи, ніби за вікном – середньовіччя.

Навіть сама думка про те, з чим доводиться справлятися цим людям на фронті, суттєво зменшує масштаб особистих проблем і дає сильний поштовх долати перепони на власному шляху.

Також мені додає ресурсу лють. Коли щодня бачиш обличчя батьків, чиїх дітей убили росіяни, матерів, які розмовляють із могилами своїх синів, – ця лють пробуджує в тобі наче архаїчну надсилу.

Лють, навідміну від злості, може бути дуже тихою. Вона не затьмарює розум, не позбавляє чуйності – навпаки, вона активує мислення, відкриває несподівані можливості. У ній є безкінечний ресурс.

Мені здається, що ця лють викарбувана в ДНК українців. Вона прокидається в моменти загрози існуванню й стає тією силою, якої сторіччями бояться вороги. Саме вона – спокійна, ясна, цілеспрямована – не дає їм спокою.

І з цією силою, я вірю, кожному з нас варто навчитись співіснувати. Плекати її, направляти на збереження й розвиток – себе, родини, народу.

Бо сльози не змінюють реальність, відчай породжує хаос, а смуток сповільнює. А лють – притомна, зібрана, внутрішня – дозволяє тримати фокус на меті й діяти ефективно.

– Чи лишив футбол слід у вашому житті? Стиль, ритм, середовище?

– Звичайно, футбол дав мені безцінний досвід. Це була частина мого життя протягом дуже тривалого часу. Я мала змогу спостерігати, усвідомлювати, аналізувати, як працюють ті чи інші процеси у спорті та в бізнесі навколо нього.

Я бачила злети й падіння, драми й несподівані повороти в людських долях, ейфорію й розпач, дикі поєднання, здавалося б, непоєднуваного.

Для когось футбол – це шоу, яке можна подивитися на вихідних. А для тих, хто всередині цього шоу, це – шалений темп життя.

Часом футбол – це коли ти прокидаєшся вранці й намагаєшся згадати, в якій країні чи місті ти засинав. Поруч із футболом життя пролітає на прискоренні: без пауз, без часу на саморефлексію.

Мені цього стало надто багато, особливо після народження дітей. Вічне пакування й розпакування валіз, постійна присутність людей навколо, нескінченна організація всього – аби система працювала.

Тільки переїхали кудись – уже думаєш, куди далі. Найшаленішим випадком, мабуть, був той, коли я щойно прилетіла до Франції. Ми заселилися в готель, я замовила їжу в номер, бо була страшенно голодна після перельоту. І раптом – дзвінок: через кілька годин термінова зустріч в іншій країні, нас уже чекають. Я навіть не встигла поїсти – знову організація нового перельоту й дорога.

Це був божевільний темп. І хоча я звикла до нього, завжди мріяла мати простір для сповільнення, для тиші. Думаю, мені вистачило футболу – на все подальше життя.

– Ви довго були поруч із професійним футболом. Як цей досвід вплинув на вас – не як на дружину, а як на жінку?

– Такий досвід навчив мене витримувати тиск завищених очікувань оточення й знаходити нові можливості навіть у недоліках чи поразках.

Він допоміг усвідомити, наскільки критично важливими бувають малопомітні нюанси – у бізнесі, в житті, чи навіть у війні. Іноді можна вкласти шалені ресурси у щось, але попри все – програти або не досягти успіху через дрібницю.

Тобто, тонни вкладених ресурсів у будь-яку команду ще не гарантують перемоги. Іноді ключовий матч можна програти просто тому, що якийсь умовний гравець не зміг сфокусуватися на максимум – бо його розум був зайнятий подіями з особистого життя напередодні.

Це вчить не тільки розумінню системних процесів, а й особистої відповідальності. Роль кожної людини у командному результаті – величезна, і це часто недооцінюється.

Ще один феномен, який мене завжди зачаровував поруч із футболом, – це віра. Віра справді здатна наблизити перемогу. Але, парадоксально, надмірна віра збільшує ризик поразки.

За роки, проведені поруч із футболом, у мене з’явилось безліч глибинних інсайтів. Це мегаінтенсивний досвід, який органічно вбудувався в моє світосприйняття – і залишився зі мною як частина внутрішнього оптичного приладу, через який я дивлюся на речі сьогодні.

– Коли чуєте сьогодні слово "футбол" – це більше про спогади, чи вже просто окрема історія?

– Для мене слово "футбол" сьогодні звучить так само, як і раніше – до зустрічі з Тимощуком і протягом усього життя поруч із ним.

Жодних особливих емоцій воно не викликає. Просто – футбол. Вид спорту, на який за інших обставин я могла б іноді сходити з друзями.

Так вже склалося, що мені довелося часто бувати на футболі. Але до самого футболу як такого в мене ніколи не було якоїсь особливої емоційної прив’язаності.

– Якби довелось прожити все заново – з тим же досвідом, але іншими рішеннями – що б точно зробили інакше?

– Якби я проживала своє життя заново, вже маючи нинішній досвід, то змінила б лише одну-єдину річ: ще в 15 років я б почала довіряти своїм відчуттям. Прислухалася б до себе й не дозволяла ні своєму розуму, ні іншим людям шукати виправдання для дивних або руйнівних вчинків – особливо, якщо йдеться про дорослих.

Я б не намагалася завжди бачити в людях лише найкраще. Просто вірила б своїм відчуттям – і цієї віри було б достатньо, аби уникнути багатьох помилок і болю.

З іншого боку, саме труднощі роблять нас сильнішими, мудрішими, досвідченішими. Ми зростаємо через подолання складного.

Тож я приймаю цю версію реальності спокійно – бо в ній є мій безцінний досвід. І тепер я можу ділитися ним з тими, кому він допоможе швидше та легше пройти власний шлях через розлучення.

Зради, стрип-клуби, брехня: екс-дівчина Герреро розкрила всю правду – ЕКСКЛЮЗИВ!