"Дівчина на льоду – не виняток, а норма": грає у хокей, пече торти, зробила інтерв'ю з Маліновським

Спорт: хокеїстка попри все

– Як і коли хокей з’явився у вашому житті? Чи можете пригадати момент, коли зрозуміли, що це не просто захоплення, а справа, якою хочеться жити?

– У хокей я прийшла випадково – спершу просто захотілося покататися на ковзанах. Мені тоді було 12 років. Саме на льоду я відчула: це моє. Згодом, після кількох місяців у жіночій команді, стало зрозуміло – хочу більшого. Більше темпу, більше конкуренції, більше розвитку. Тому й почала тренуватися з хлопцями, аби мати вищий рівень змагання й можливостей для зростання.

– У чому полягає найбільша складність для дівчини, яка обирає хокей в українських реаліях? Чи відчували спротив, упереджене ставлення, брак інфраструктури?

– Іноді мене супроводжували стереотипи про те, що хокей – "чоловічий" спорт. Часто доводилося чути здивування або навіть скепсис: мовляв, навіщо дівчині такий жорсткий вид спорту. І, звісно, інфраструктура для хокею залишає бажати кращого. Через нестачу льодових арен ми змушені були тренуватися о 22–23 годині. Після виснажливого шкільного дня потрібно було знаходити сили, виходити на лід і викладатися на максимум. Було важко, але саме це гартувало характер. Та той самий лід, що дав мені старт, сьогодні повністю знищений. Льодова арена в Харкові, де відбувалися всі наші тренування, зруйнована внаслідок російського удару.

"Він каже, що я відьма": кохання голкіпера УПЛ, "залізничний роман", хто ревнує більше

– Як виглядала ваша спортивна рутина в Україні – тренування, змагання, розклад? І як це змінилося після переїзду до Нідерландів?

– До початку повномасштабного вторгнення моє життя було повністю занурене у спорт. Спорт супроводжував мене з дитинства, а в хокей я прийшла у 12 років. Тренувалася одразу в двох командах, маючи близько 12 тренувань на тиждень. Розклад був справді напруженим: після школи залишалося всього кілька годин на відпочинок і навчання, а потім – знову тренування. Щонеділі – ранкові тренування о 6-й годині. Це вимагало багато енергії, самодисципліни та сили волі. Було складно фізично, але я знала, заради чого працюю.

Згодом довелося трохи знизити інтенсивність через підготовку до ЗНО та вступу в університет. Проте я продовжувала виступати у чемпіонаті України за дніпровську команду. Востаннє вийшла на лід у складі команди 6 лютого 2022 року…

Після початку повномасштабної війни та переїзду до Нідерландів моє ставлення до хокею дещо змінилося. Тепер це радше хобі. Сьогодні для мене важливо будувати власну справу.

– Чи довелося змінювати хокейну позицію, стиль гри або систему підготовки відповідно до європейського формату?

– Оскільки зараз я не граю в хокей, ці зміни мене безпосередньо не торкнулися. Після переїзду до цієї країни мій вектор змінився – я зосередилася на розвитку інших аспектів життя, зокрема бізнесу. Втім, хокей завжди залишатиметься важливою частиною моєї історії. Я обов’язково повернуся на лід, щойно з’явиться така можливість.

– Яким є рівень жіночого хокею в Нідерландах у порівнянні з Україною? Які особливості тренувального процесу, підтримки команд, ставлення до спортсменок?

– Чесно кажучи, я ніколи особливо не стежила за жіночим хокеєм. Мені ближчий чоловічий футбол, хоча іноді можу подивитися і хокей. Водночас вважаю, що жіночий хокей у Нідерландах розвивається краще, ніж в Україні – і загалом цей вид спорту тут отримує більше уваги.

– Багатьом хокей справді здається жорстким, агресивним, навіть "чоловічим" видом спорту. Чому ви вважаєте, що це не лише про силу, а й про жіночність і характер?

– Для мене хокей – це не про "чоловіче" чи "жіноче". Це простір, де характер важить більше за стать. Це про силу духу, витривалість і внутрішній стрижень. На льоду або відчуваєш гру, або ні – незалежно від того, хлопець ти чи дівчина. Мені завжди хотілося ламати стереотипи й доводити: дівчина на льоду – це не виняток, а норма.

– Чи бачите себе у майбутньому гравчинею більш престижного клубу або, можливо, тренеркою для дівчат у Європі?

– Зараз я не граю в хокей, але точно знаю – я обов’язково повернуся на лід. Можливо, це станеться в Європі, можливо, в іншому місці, але хокей завжди залишатиметься частиною мого життя. Моя пристрасть до цього спорту нікуди не зникла, і я завжди буду готова знову ступити на лід.

Підприємництво та бізнес

– Відкриття власного бізнесу у 19 років – це амбітне рішення. Як виникла ідея створити бренд десертів, і чому саме така ніша?

– Я завжди любила готувати, експериментувати зі смаками й створювати щось красиве власноруч. Десерти поєднують у собі все це. У певний момент я зрозуміла, що хочу створити бренд із душею. Це не просто про солодке – це про емоцію, яку людина отримує разом зі смаком.

– Наскільки складно було розпочинати з нуля в чужій країні: із точки зору логістики, законодавства, фінансів?

– Це було непросто: нове середовище, інші правила, усе – з нуля. Але водночас саме ця невідомість стала для мене поштовхом. Я почала глибше вивчати, як працює бізнес, як організовувати все самостійно.

– Чи є плани масштабувати бренд десертів або відкрити власну кав’ярню / кондитерську?

– Масштабування бренду Mariday – безумовно, частина моїх планів. Водночас я переконана, що найкраще – це робити, а не говорити. Тому зараз зосереджуюсь на вдосконаленні продукту та стабільному розвитку.

Образ, соцмережі й журналістика

– Ваші сторінки в соцмережах вирізняються естетикою, сміливими образами й водночас українською айдентикою. Наскільки цей підхід свідомий і стратегічний?

– Я вже давно не веду соцмережі за чіткою стратегією. Публікую те, що мені справді подобається. Зараз для мене це більше про природність і щирість, а не про запланований контент.

– Чи траплялися ситуації, коли доводилося відстоювати право на самовираження – особливо в умовах традиційного спортивного середовища?

– Таких ситуацій не було.

– У чому саме полягає ваш інтерес до журналістики? Які формати – репортаж, інтерв’ю, блоги – найближчі за духом?

– Мій інтерес до журналістики, насамперед, пов’язаний із футболом. Мені подобається писати огляди матчів, брати інтерв’ю, створювати блоги. Це дає можливість не лише ділитися власними думками, а й глибше занурюватися в спортивну культуру.

– Чи є конкретна тема або герой, про кого мрієте створити перший серйозний матеріал?

– Я вже мала можливість взяти інтерв’ю в Руслана Маліновського. Надалі не ставлю собі за мету обов’язково працювати з якимись конкретними іменами. Для мене головне – щоб матеріал був змістовним та цікавим як для мене, так і для читача.

Сім’я, брат і підтримка

– Ваша родина, зокрема брат Богдан Будко, теж має спортивне коріння. Як би ви описали ваші стосунки? Чи часто обговорюєте одне з одним кар’єрні рішення?

– У нас із братом дуже теплі та щирі стосунки. Ми завжди підтримували одне одного, навіть якщо рідко бачимося через його щільний графік – тренування, матчі, збори. Але це не заважає залишатися на зв’язку й бути поруч у важливі моменти. Ми нечасто говоримо про футбол удома – нам важливо, щоб спорт і результати не стали єдиною темою нашого повсякденного життя. Треба мати простір, щоб відпочити й від цього.

– Богдан сьогодні є одним із лідерів молодіжної команди нідерландського АЗ. Яким був його шлях із Шахтаря в Європу, і яку роль ви відіграли в цьому процесі?

– Шлях Богдана точно не був простим. Коли почалася війна, усе перевернулося в один момент. Спершу ми поїхали до Італії, а згодом – до Нідерландів. Для нього це був дуже складний період: нова країна, інша мова, зовсім інший футбол. Йому довелося адаптуватися буквально до всього – до тренувань, нових вимог, іншої ментальності та стилю гри. Я бачила, як багато він працював і через які труднощі проходив. Саме тому я ним дуже пишаюся. Він не зламався, не зупинився, а навпаки – ще сильніше почав рухатися вперед.

– Що, на вашу думку, є головною рушійною силою Богдана? Які його якості, як спортсмена та людини, захоплюють найбільше?

– Я вважаю, що його сила – у впертості, але в хорошому сенсі цього слова. Якщо Богдан чогось хоче, він не зупиниться, навіть коли буде дуже складно. Він – не про гучні слова чи показову емоційність. У ньому – спокійна впевненість і чітке розуміння, навіщо він виходить на поле. Богдан завжди говорить через гру – він не обіцяє, а просто робить.

Ідентичність і особисте

– Чому вирішили повністю перейти на українську мову в комунікації, зокрема – в Instagram? Це внутрішній імпульс чи позиція?

– Для мене це було абсолютно свідоме рішення. У публічному просторі – на роботі, в соцмережах, на вулиці – я вважаю важливим говорити українською. Це і про повагу до себе, і про повагу до країни, яка воює за право бути собою. У приватному житті кожен сам обирає мову спілкування, але в публічному – це має бути принциповою позицією.

– Як змінилося ваше сприйняття себе після переїзду, війни, бізнесу, нових викликів? Яка ви – сьогоднішня?

– Після всього, що сталося, я відчуваю, що стала набагато сильнішою. Сьогоднішня я – це людина, яка не боїться починати з нуля, яка цінує прості речі й здатна діяти навіть тоді, коли страшно. І я точно зрозуміла, що мені подобається ризик – у ньому є рух уперед і можливість зростати.

– З чого складається ваш внутрішній ресурс? Що надихає, коли емоційно чи морально важко?

– Море – це місце, де я емоційно відновлююсь. Іноді достатньо просто подивитися на воду, щоб зняти напругу. А ще – звичайно, робота з тортами. Це для мене більше, ніж просто бізнес. Це процес, у якому завжди є творчість і зосередженість. Коли морально важко, я знаходжу спокій, залишаючись наодинці з собою.

– Як бачите себе за п’ять років? У якому напрямку хочете розвиватися – спорт, медіа, підприємництво, чи, можливо, щось зовсім нове?

– Мені близькі одразу кілька напрямків – бізнес, медіа й спорт. Не хочу ставити собі чітких рамок.