Кришталеві сльози та французький шансон: біатлонний сезон зачинив двері, боляче прищемивши пальці Україні

Ось і все. Великий біатлон пішов на восьмимісячні канікули, залишивши по собі гучне відлуння тріумфів, драм та, для нас, гіркого похмілля. Фінальний акорд у норвезькому Голменколлені прозвучав як вишуканий французький шансон для переможців і як похоронний марш для української збірної. Сезон, який ми так чекали, завершився. Час підбивати невтішні підсумки.

На біатлонному престолі цьогоріч запанувала Франція. Ерік Перро та Лу Жанмонно, немов досвідчені аристократи, прибули до Осло, щоб просто забрати свої Великі кришталеві глобуси. Іронія в тому, що для цього їм навіть не довелося вигравати гонки на фінальному етапі. Поки інші билися за подіуми, французи спокійно довели до логічного завершення справу, розпочату ще задовго до фінішу. Жанмонно взагалі зібрала майже повну колекцію малих глобусів, залишивши конкуренткам лише крихти з королівського столу.

Але де драма, запитаєте ви? О, її було вдосталь. Головним ньюсмейкером став норвежець Стурла Легрейд. Після публічного каяття у подружній зраді під час Олімпіади, біатлоніст раптом перетворився на непереможну машину. Чи то душевні страждання відкрили друге дихання, чи то спортивна злість, але Стурла видав серію з п'яти перемог поспіль, повторивши стрік самого Мартена Фуркада. Схоже, іноді особиста драма — найкращий допінг.

Та перемога Легрейда стала трагедією для іншого. Швед Себастьян Самуельссон, олімпійський чемпіон та чемпіон світу, знову залишився без кришталевого глобуса. Він лідирував у заліку спринтів і, здавалося, нарешті закриє цей гештальт. Але в останній гонці Легрейд, мов хижак, вирвав трофей просто з-під носа шведа, обійшовши його лише за додатковим показником. Це вже не спорт, це якийсь жорстокий серіал, де головний герой ніяк не може дочекатися свого хепі-енду.

На тлі великих драм знайшлося місце і для казки про Попелюшку. Чешка Тереза Воборнікова, чию олімпійську бронзу багато хто вважав випадковістю, знову піднялася на подіум. У масстарті вона вигризла третє місце, втерши носа всім скептикам і довівши, що її успіх — не фарт, а закономірність. Браво, Терезо!

А тепер про наше, наболіле. Поки світ аплодував переможцям, український біатлон фіксував один з найгірших сезонів в історії. І чоловіча, і жіноча збірні втратили максимальну квоту на наступний рік. Це не просто цифри, це вирок системі. Чоловікам до порятунку не вистачило якихось 90 очок. Можливо, якби не хвороба Дмитра Підручного... Але історія не знає умовного способу.

Промінь світла у цьому темному царстві — виступ молодих Віталія Мандзина та Богдана Борковського. Особливо Мандзина, який не лише пробився до елітного масстарту, а й завершив сезон на високому 25-му місці в загальному заліку. Є надія, що вчорашні юніори стануть завтрашніми лідерами.

Якщо у чоловіків є хоч якась надія, то ситуація в жіночій збірній — це абсолютне фіаско. Вперше за 30 років жодна українка за весь сезон не змогла кваліфікуватися до гонки з масовим стартом. Це історичне дно. Рідкісний спалах у вигляді 14-го місця 21-річної Олександри Меркушиної — лише приємний виняток, який підтверджує жахливе правило. Очевидно, що тренерський штаб чекають неминучі зміни. Головне, щоб вони пішли на користь, а не стали черговою імітацією реформ.