«Та пішли вони до с**ки!»: емоційний вибух українського паралімпійця, який фінішував за крок від медалі

Є в спорті місце, яке ненавидять більше, ніж останнє. Це четверта сходинка. «Дерев'яна» медаль. Символ неймовірних зусиль, які закінчились за крок до слави. Саме на цьому проклятому місці опинився український паралижник Павло Баль після виснажливої 20-кілометрової гонки на Паралімпіаді-2026. І коли емоції взяли гору, він видав базу. Чесно, люто і по-нашому.

На питання, що гірше — бути четвертим чи стояти на п'єдесталі з росіянином, Павло не став добирати слів. «Та пішли ті росіяни до сраки, вони вже дістали. Що, через них я не маю брати медаль? Та плював я на них», — рубонув спортсмен. І тут же пояснив свою залізну логіку, яка змушує аплодувати стоячи: «Був би третім — прапор у руки: пішов, забрав свою медаль і послав його під три чорти». Медаль — для України, для себе, для тих, хто вболівав. А присутність небажаних сусідів — лише прикрий фон, на який можна і треба плювати з висоти п'єдесталу.

Але до п'єдесталу не вистачило якихось 10 секунд. І тепер ми знаємо, де вони загубились. Гонка перетворилася на пекло через важкі погодні умови і, що найгірше, лише одну нарізану лижню на трасі, забитій учасниками. «Дуже багато довелося працювати, вискакувати з лижні і заскакувати знову, бо за її межами лижі не їхали... через ампутацію мені такі речі даються важко, багато витратив енергії», — пояснює Павло. Ось вона, драма спорту в чистому вигляді: доля медалі, вирішена не лише силою, а й підступною логістикою траси.

Попри все, Баль не лише про розчарування. Він аналізує, як справжній профі. Так, одна медаль на цих Іграх — це вже досягнення, результат восьми років праці. Але амбіції вимагають більшого. Спортсмен з прикрістю згадує спринт, де був готовий перемагати, та провальний сезон у біатлоні. «З моєю поточною фізичною формою... стрільба просто страшно підвела. Закривай, стріляй краще і я б з великою радістю ділив кожен п'єдестал», — самокритично заявляє він. І в цих словах більше спортивної злості та мотивації, ніж у будь-яких пафосних промовах.

Тож, що ми маємо в сухому залишку? Втомленого, щасливого, розчарованого і неймовірно сильного духом спортсмена. Який не боїться називати речі своїми іменами і вже точно знає, над чим працюватиме далі. А його пряма мова про «сусідів» — це вже готова цитата для підручників про український характер.