Паралімпійський цинізм: гімн країни-агресора повернувся на Ігри під свист трибун

Здається, у Міжнародному паралімпійському комітеті вирішили, що 12 років – цілком достатній термін для каяття. Спочатку за державну допінгову програму, а потім за повномасштабну війну. І ось, на Паралімпіаді-2026 сталося "диво": вперше з далекого 2014 року на церемонії нагородження пролунав гімн російської федерації. Музика, під яку віддають накази вбивати українців, тепер супроводжує спортивні "подвиги". Свято людського духу, кажете?

Формальним приводом для цього тріумфу "спорту поза політикою" стала золота медаль гірськолижниці Варвари Ворончихіної. Поки дівчина стояла на п'єдесталі, організатори, схоже, з полегшенням видихнули: місію з повернення росії у "цивілізований" спортивний світ виконано. Можна ставити галочку. Цікаво, чи думав хтось у цей момент про українських паралімпійців, чиї тренувальні бази зруйновані російськими ракетами?

Але найцікавіше – це ціна питання. Заради чого весь цей галас? Заради допуску шістьох (!!!) російських та чотирьох білоруських атлетів. Міжнародний паралімпійський комітет пішов на колосальний репутаційний скандал, щоб дозволити десятьом спортсменам виступити під своїми прапорами. Це вже не схоже на принципову позицію. Це схоже на відчайдушне бажання догодити комусь дуже впливовому, хто сумував за своїм гімном.

Та світ, на щастя, не складається лише зі спортивних функціонерів. Поки делегацію росії освистували глядачі під час параду націй, Україна та низка її союзників просто бойкотували церемонію відкриття. Це була мовчазна, але красномовна відповідь. Організатори, щоправда, спробували зберегти обличчя, винісши український прапор попри відсутність нашої делегації. Жест, який у контексті всього, що відбувається, виглядає як дешева спроба всидіти на двох стільцях.

Отже, російський гімн повернувся. Повернувся не тому, що росія змінилася. Не тому, що закінчилася війна. А тому, що комусь у затишних кабінетах здалося, що "час настав". І поки вони слухають музику, світ слухає сигнали повітряної тривоги в українських містах. Історія, яка вкотре доводить: великий спорт – це і є велика політика. Просто іноді вона буває особливо цинічною.