"Проблем немає тільки на кладовищі": Ворскла на межі смерті, а з нею – ціла епоха українського футболу

«Проблем немає тільки в тих, хто вже на кладовищі». Цим філософським, майже екзистенційним коментарем президент «Ворскли» спробував заспокоїти громадськість. Знаєте, як у тому мемі, де собака сидить у палаючому будинку і каже: «This is fine». Клуб офіційно «на паузі», гравці та тренери розгублено чекають новин, а керівництво обіцяє, що комунікація «буде, а можливо, і не буде». Це не просто тривожний дзвіночок. Це похоронний дзвін, який, здається, чує вся Полтава, окрім тих, хто мав би рятувати ситуацію.

А хто ж мав би? Проблема, як це часто буває в нашому футболі, має конкретне ім'я – Костянтин Жеваго. Поки клуб, що колись гримів на всю Європу, задихається без фінансування, його власник зайнятий куди більш «важливими» справами: затримання в Куршевелі, суди про екстрадицію, блокування активів. На тлі цих пригод доля якоїсь там футбольної команди виглядає, мабуть, дріб'язковою проблемою. «Ворскла» виявилася лише одним із активів у портфелі олігарха, і, схоже, цим активом вирішили пожертвувати.

І тут хочеться запитати: а чому нас це взагалі має хвилювати? Ну, зникне ще один клуб, подумаєш. Але «Ворскла» – це не просто рядок у турнірній таблиці. Це був один з останніх уламків того самого «олігархічного» футболу, який ми так любили критикувати. Футболу, де були гроші, амбіції, і, що найголовніше, – стабільність та історія. Це клуб, який у 2009 році нахабно забрав Кубок України з-під носа у всемогутнього «Шахтаря». Це команда, яка привозила до Полтави лондонський «Арсенал» та лісабонський «Спортінг».

Та головне – у «Ворскли» було обличчя. Обличчя Володимира Чеснакова, який віддав клубу 17 (!) років кар'єри. Обличчя Ігоря Пердути, братів Даллку, Павла Ребенка. Це були не тимчасові заробітчани, а справжні легенди, які десятиліттями цементували команду. Їхня лояльність дозволяла клубу жити, розвивати власних вихованців (привіт, Пятов, Різник, Ісенко) і дарувати нам неймовірні історії. Як-от про форварда Олега Баранника, який забив два голи бухарестському «Динамо», вивів команду в групу Ліги Європи, а за всю іншу кар'єру настріляв аж 10 м'ячів. Це і є магія футболу, яку не купиш за жодні гроші.

Ми роками мріяли про «деолігархізацію». Що ж, вітаємо, ми її отримали. Тільки замість європейської моделі з відповідальними власниками та спільнотами вболівальників у нас з'явилася «колгосп-ліга». Ліга, де клуби залежать від примх місцевих «царьків», живуть один день, не мають ні академій, ні історії, ні вболівальників. Іронія долі: одне з перших прізвиськ «Ворскли» було «Колгоспник». Але, схоже, що таке справжній футбольний колгосп, ми починаємо розуміти тільки зараз, дивлячись на агонію полтавського клубу.

Тож поки «Ворскла» підключена до апарату штучного життєзабезпечення, ми спостерігаємо не просто за загибеллю команди. Ми прощаємося з цілою епохою. Епохою, яка, попри всі свої вади, мала характер, амбіції та своїх героїв. І якщо такий клуб може зникнути отак, по клацанню пальців, то який діагноз можна поставити всьому нашому футболу?