"Спорт не любить слабких": остання медалістка України про жорстокість фігурного катання, "ніжних" європейців та рецепт виживання

Є імена, які звучать як відгомін славетної епохи. Олена Ляшенко — саме з таких. Чотири Олімпіади, медалі чемпіонатів Європи, 13 років в еліті. Вона — остання українська фігуристка, яка стояла на великому п'єдесталі. Сьогодні, коли в графі медалей з 2007 року у нас сумний нуль, її слова звучать не просто як спогади, а як жорстокий, але чесний діагноз для всього українського спорту.

Коли мова заходить про її колишню тренерку Марину Амірханову, яку звинувачували у жорстокості, Ляшенко не шукає м'яких формулювань. "Тренер не повинен бути м'яким. Тренер — це не той, хто гладитиме за шерстю". Здається, це її кредо. У світі, де всі бояться когось образити, Олена нагадує просту істину великого спорту: результат понад усе. А якщо для цього потрібно, щоб хтось "вчасно сказав потрібні речі й потягнув уперед" — так тому й бути. Бо, як каже сама легенда, "спорт не любить слабких".

Ця філософія особливо гостро контрастує з тим, що вона бачить у Чехії, де зараз працює. "У Європі підхід аматорський — 'а раптом щось вийде'", — з легкою іронією зауважує Ляшенко. Там можна ходити на кераміку, а можна на фігурне катання — великої різниці немає. В Україні ж, якщо ти вже взявся за справу, то хочеш бачити результат. І тренування тричі на тиждень "як-небудь" — це для здоров'я, а не для Олімпійських ігор.

А сучасні ігри — це справжня м'ясорубка. Ляшенко, яка застала зміну суддівських систем, бачить, як спорт перетворився на гонитву за складністю. "Сьогодні нікого не дивує, коли дівчата стрибають четверні стрибки". Тиск шалений. Один невірний рух, одна помилка — і ти летиш на дно турнірної таблиці, як це сталося з блискучим Іллею Малініним на Олімпіаді. Ризики настільки високі, що кар'єри згорають за один-два цикли.

Так у чому ж головна причина занепаду українського фігурного катання? Відповідь Ляшенко проста і безжальна — відсутність конкуренції. Вона згадує часи, коли у тренера було по 5-6 сильних спортсменів одного віку, і щоб потрапити до збірної, треба було пройти пекло внутрішнього відбору. "Конкуренція змушує робити більше, ніж ти можеш". А сьогодні? Сьогодні потрапляння на Олімпіаду, як у випадку з Кирилом Марсаком, — це вже саме по собі велике досягнення.

І все ж, що змушувало її саму виходити на лід 13 років поспіль, пережити чотири Олімпіади й залишитися в історії? Тут немає жодної складної формули чи таємного допінгу. "Все дуже просто. Любов до цього виду спорту. Любов до того, чим я займаюся". Можливо, саме цієї простої, але всепоглинаючої любові й не вистачає сьогоднішньому спорту, який загруз у гонитві за балами, спонсорами та технічною складністю.