Українська кров, американський лід: як брати-бійці Ткачуки ведуть США до олімпійського золота

Коли на олімпійському льоду сходяться США та Канада, про добросусідські відносини можна забути. Це не хокей, це війна на ковзанах. І в авангарді американської «армії» йдуть двоє хлопців, у чиїх жилах, схоже, тече не просто кров, а гримуча суміш козацької відваги та американської мрії – брати Меттью та Бреден Ткачуки.

Щоб зрозуміти, про що мова, достатньо згадати один матч. Канадські фани люб'язно освистали гімн США? Чудово! Меттью Ткачук вирішив відповісти не словами, а ділом. Три секунди. Рівно стільки знадобилося після вкидання шайби, щоб його кулак зустрівся з обличчям суперника. Шоломи геть, жмутки волосся на льоду – ось вам і «джентльменська гра».

Але один Ткачук на льоду – це проблема. А два – це вже стихійне лихо. Молодший, Бреден, побачивши такий запал, вирішив не відставати й теж знайшов собі партнера для «танців» на кулаках. Публіка ревіла від захвату. Здається, у цих хлопців боротьба за честь батьківщини закарбувалася просто в ДНК.

Звідки ж такий характер? Відповідь проста – татко. Кіт Ткачук, легенда НХЛ, у 90-х та 2000-х наводив жах на суперників, набравши понад 1000 очок. І поки деякі сусіди намагалися приписати його собі, Кіт чітко розставив крапки над «і»: «Мій прапрадід народився в Україні». Шах і мат. Генетику не обдуриш.

Щоправда, ця вибухова вдача іноді створювала проблеми і вдома. В дитинстві Меттью, надивившись реслінгу, так «пригостив» молодшого брата міні-ключкою, що довелося зашивати брову. Після цього інциденту мама Шанталь взяла з них обіцянку, як колись мама братів Кличків: один проти одного – ніколи. «Жодна мама не хоче бачити таке», – казала вона. Мудра жінка.

І вони дотримали слова. Тепер вони б'ються за одну команду, а їхні досягнення вже починають затьмарювати батькові. Меттью у 2024-му привіз до Флориди історичний Кубок Стенлі. Бреден, капітан «Оттави», хоч і без трофеїв, але з репутацією бійця, якого краще не чіпати. Запитайте хоч у росіянина Малкіна, який вже відчув на собі його «гостинність».

І ось тепер – фінал Олімпіади. 46 років Америка не бачила хокейного золота. У 2002-му їхній батько зупинився за крок, програвши у фіналі тим самим канадцям. Сьогодні сини мають шанс не просто взяти реванш за тата, а й вписати своє ім'я в історію. З американським прапором на грудях і, без сумніву, з українським вогнем у серці.