Не долітаємо: гірка, але чесна правда українського стрибуна після вильоту з Олімпіади

Олімпійські ігри – це місце, де мрії або злітають до небес, або розбиваються об жорстоку реальність. Для українського стрибуна з трампліна Віталія Калініченка сьогодні стався другий варіант. Стрибок на великому трампліні, надії на фінал, а в підсумку – лише 44-те місце і дострокове завершення боротьби. Без шансів, без другої спроби, без дива.

І знаєте, що найприкріше? Це не було несподіванкою. Сам Віталій, не ховаючи розчарування, визнав: результат очікуваний. І справа не в поганому настрої чи поганій готовності – тіло слухалося, лижню підготували краще, ніж на тренуваннях. Проблема глибша і болючіша. «Десь чогось не вистачає, – чесно каже спортсмен. – Маємо певний програш у тому, що не долітаємо ті метри, які хотіли б». Просто не долітаємо. У цьому короткому реченні – вся драма українського спорту, де ентузіазму і бажання часто більше, ніж можливостей.

Але навіть після такого холодного душу Калініченко знаходить у собі сили на іронічний оптимізм. Коли здається, що час посипати голову попелом, він видає: «Ми не дуже задоволені, але налаштовуємося на суперкоманду. Бо ми – суперкоманда». Звучить як заклинання, як спроба переконати самих себе, що поразка – це ще не кінець. Суперкоманда, яка фінішує на 44-му місці. Що ж, самовпевненості цим хлопцям точно не позичати.

Індивідуальні змагання для Віталія завершені. Попереду – командний турнір, де ця сама «суперкоманда» спробує довести, що їхні слова – це не просто порожній звук. Будемо сподіватися, що там їм нарешті вистачить тих кількох метрів, яких так бракує для щастя.