Квитки додому вже в кишені, а він – у півфіналі. Як "лакі-лузер" Сачко став героєм і нагадав світові про Україну

Уявіть собі картину: ти, 222-га ракетка світу, програєш фінал кваліфікації на престижному турнірі. Розчарування, втома, і рука вже тягнеться до телефону, щоб забронювати квиток додому. Саме в такому стані був український тенісист Віталій Сачко. Але спортивні боги, схоже, того дня були в гуморі й вирішили підкинути йому сценарій для голлівудського фільму. Статус "лакі-лузера" – щасливого невдахи – несподівано повернув його в гру. І Віталій вирішив: якщо вже дали шанс, треба відірватися на повну.

І він відірвався. Спочатку під гарячу руку потрапив француз Джованні Мпетші Перрікар (59-й у світі). Потім трапилася найбільша перемога в кар'єрі – був битий 13-та ракетка планети, казахстанець Александр Бублік. А на десерт – вишенька на торті іронії: у чвертьфіналі Сачко спокійно розібрався з тим самим французом Клеманом Табюром, якому програв у кваліфікації якихось чотири дні тому. Солодка помста і місце у півфіналі. Непогано для хлопця, який вже подумки пакував валізи, чи не так?

Але ця історія – не лише про теніс та неймовірний камбек. Після перемоги у чвертьфіналі, просто на корті, Сачко голосно і чітко сказав: "Слава Україні!". І це не було простою формальністю. В інтерв'ю, яке цитує журналіст Бен Ротенберг, Віталій пояснив, що для нього це значить.

"Вони борються там, а я намагаюся боротися на корті", – ці слова українця, мабуть, пояснюють його шалену мотивацію краще за будь-які тактичні розбори. Сачко зізнався, що отримував безліч повідомлень від українських фанатів і хотів показати, що він подумки з ними. У часи, коли чоловічий теніс в Україні переживає, м'яко кажучи, не найкращі часи, кожен такий успіх – це більше, ніж просто спортивне досягнення.

І хоча Віталій з дитинства живе у Чехії, війна болить йому не менше. "Кожен раз, коли читаю про те, що відбувається, бачу, як росіяни бомблять мирних людей – мені хочеться плакати", – відверто каже спортсмен. Ця сенсаційна подорож у Меці стала для нього не просто кар'єрним злетом, а можливістю зробити те, що він може – нагадати світові про боротьбу своєї країни. І це, погодьтеся, вартує значно більше, ніж будь-які призові.