"Хочу взяти інтерв'ю у Бекхема": журналістка про форс-мажор із Трубіним і Блохіна на паузі

– Пригадай момент, коли ти вперше відчула: "Журналістика – це моє". Це сталося ще в дитинстві, чи вже свідомо, коли була дорослою?

– Я відчула, що журналістика – це моє, коли вже навчалася в університеті на цій спеціальності. Може звучати банально, але саме так і сталося. У дев'ятому класі почала думати, ким хочу стати. Хотілося бути публічною, але при цьому я розуміла, що не акторка й не співачка. Журналістика стала компромісом.

Я мріяла про навчання на телеведучу, але в Одесі тоді такого не було, а їхати до Києва – не була готовою жити в гуртожитках. Цікаво, що з дитинства я мріяла стати детективом. І зараз думаю, що журналістика й детективна справа – дуже схожі професії.

– Як тебе "затягнуло" у спортивну журналістику і чому обрала саме футбол?

– Я в спортивній журналістиці менш як два роки. До цього працювала в моді, з публічними людьми. Колись, ще давно, приходив лист про вакансії у прес-службу Шахтаря, але я не подалась – була в стосунках, працювала в піарі, багато подорожувала. І хоча мене туди навряд чи взяли б через брак досвіду, я довго не могла пробачити собі, що навіть не спробувала.

Згодом познайомилася з футболістом – ми багато спілкувалися, і я втягнулася у світ футболу. Тоді я жила в Мілані, працювала на вечірці Філіпа Пляйна, і раптом зрозуміла: втомилась від моди. Захотіла спробувати щось нове – і ним став футбол.

"Важко відпускати людей з команди": чарівна ведуча Олександрії про медіа та австрійську спеку

– Що було найпершим – освіта, стажування, робота на полі?

– Почалося все з освіти. Я навчалася в університеті імені Мечникова в Одесі. Ще студенткою вступила до Спілки журналістів України. Це все було дуже нове. Університет більше давав газетну журналістику, а я тягнулася до модної. Пригадую, як викладачі доводили, що модна журналістика – це не журналістика. Але хто що кому довів у результаті – риторичне питання.

– Чи пам’ятаєш своє перше футбольне інтерв’ю або акредитацію?

– Так, звичайно. Перша акредитація – на матч збірної України в Мілані, на стадіоні Сан-Сіро, 12 вересня 2023 року. Це був поєдинок одразу після того, як вони грали у Вроцлаві – прямо на мій день народження.

Перше інтерв’ю – з Максимом Таловєровим. Ми зробили його для сайту АСЖУ. Я йому дуже вдячна – він мені довірився. Емоції були шалені: нічна поїздка трасою, великий стадіон, адреналін. Я тоді жила в Турині – це був яскравий старт.

– Хто з перших колег чи редакторів найбільше вплинув на тебе в професії?

– Чесно? Немає когось конкретного. Мені трошки допомагала людина, яка дотична до футболу, але не є журналістом. Я поважаю багатьох, але не можу сказати, що рівнялась на когось.

– Гадаю, ти точно маєш те, що тебе найбільше драйвить у футбольній журналістиці. Правильно?

– Так, емоції. Адреналін. Я не фанатка атракціонів чи екстриму, але на стадіоні я його відчуваю. Найчастіше я їжджу на матчі збірної – це завжди шалена атмосфера.

– Який матч ти не забудеш ніколи?

– Напевно, той, коли я не втрималася і відповіла італійцю, який вигукував щось проти нашої команди. Я зазвичай тримаю дистанцію, але цього разу не стрималась. А ще – матч у Вроцлаві до Євро-2024. Повний стадіон, всі співають гімн – мурашки.

– Назви трьох героїв (гравців, тренерів чи функціонерів), які тебе реально вразили під час інтерв’ю.

– Максим Хлань – дуже відкритий, щиро дякував за інтерв’ю. Роксана Маліновська – ми говорили на дев'ятому місяці її вагітності, і вона була дуже щира. А ще – один гравець, з яким інтерв’ю не відбулося, але ми почали спілкуватись так, ніби знали одне одного вічність.

– А з ким було найважче записувати інтерв’ю – через настрій, бар’єри або особистість?

– З Олександром Fozzy Сидоренком. Ми говорили телефоном – у нього, мабуть, не було настрою, діалог ішов важко. Хоча потім, коли я приїхала до Києва й попросила його підписати книги для подруги, був дуже приємним.

– Бувало, що ти мріяла про інтерв’ю з кимось роками – і воно нарешті сталося?

– Ще ні. Але в мене великі амбітні цілі.

– Хто із футбольних персон досі залишається твоїм "незакритим гештальтом"?

– Олег Блохін. Я з ним звʼязувалась, але поки – безуспішно.

– Який формат інтерв’ю тобі найближчий: лайв, текст, камерне відео, репортаж?

– Зараз я роблю текстові інтерв’ю, але мені ближчий відеоформат. Колись працювала на телебаченні. Думаю, невдовзі повернуся до формату face-to-face.

– Важко встежити за твоїми професійними посадами. На яких платформах зараз працюєш?

– "Український футбол" і "Спорт-Експрес".

– Що тобі найбільше дає журналістика – професійно та особисто?

– Можливість бути на подіях, знайомитись із людьми, спілкуватися. Це мене надихає.

– Ти часто працюєш із міжнародними подіями. Що найважче в таких виїздах? А що – найцікавіше?

– Цікаво – відвідати нові країни. Завдяки футболу відкрила для себе багато нових місць. Найважче – логістика і фінанси. В українських медіа ситуація не завжди дозволяє повністю покривати виїзди.

– Чи бували моменти, коли щось на зйомці пішло зовсім не за планом – і як ти викрутилася?

– Інтерв’ю з Трубіним. Мені сказали, що маю лише 10 хвилин замість запланованого часу. Довелось миттєво імпровізувати. Все вдалося, але це було несподівано.

– Чи траплялось, що футболісти пробували залицятися? Як ти реагуєш на це?

– Так, бувало. Реагую спокійно. Найкумедніша ситуація – один футболіст прийшов до мого номера о 23:00, хоча йшлося лише про автограф для племінників моєї подруги. Я його морально повчила – він потім мене заблокував в Instagram.

– Професія журналіста виглядає дуже яскраво. Але що насправді залишається за кадром?

– Гроші. Бюджети в журналістиці дуже скромні. І це ненормований графік, постійні переїзди. Але виглядає красиво, так.

– Ти була на багатьох стадіонах. Який – найатмосферніший для тебе?

– Вемблі. Бій Усика. Перший мій досвід на боксі – і одразу такий масштаб. Це було перед поїздкою до Словаччини на гру Полісся.

– У якому місті ти відчула себе "на своєму місці" – не лише як журналіст, а як людина?

– Одеса – рідне. Але якщо говорити про енергію – це Маямі. Там я дійсно перезавантажуюсь.

– Твоя улюблена подорож у житті – чи була вона пов’язана з футболом?

– Ні. Це теж Маямі. І ще Нью-Йорк. Перша поїздка до США вразила – навіть мене, людину, яку важко здивувати.

– У чому особливість працювати на міжнародних турнірах, і які з них тобі запам’яталися найбільше?

– Це можливість спілкуватися з людьми з усього світу. Там ніхто не питає: "А хто ти?", як буває в Україні. Це середовище, де ти – нова людина, і це дає свободу.

– Твій улюблений футболіст – за ким слідкуєш не лише як профі, а і як фан?

– Немає такого, щоб один. Але за Девідом Бекхемом стежу – він мені імпонує як особистість. Хотіла б узяти в нього інтерв’ю.

– Команда, якій ти симпатизуєш – і чому саме вона?

– Збірна України. Я патріотка. А ще вболіваю за будь-які клуби, де грають українці.

– Матч, який викликав у тебе сльози від емоцій чи гордості?

– Матч у Вроцлаві. Повний стадіон, гімн, мурахи – сильні емоції.

– Чи є в тебе журналістські герої – ті, на кого рівняєшся, або хто тебе надихнув?

– Не рівняюсь ні на кого конкретно. Але проєкти Олександра Денисова мені подобаються.

– Цитата або правило, яке допомагає тобі залишатися у формі – ментально й професійно?

– Ніколи не здаватися. Ніколи.

– Що б ти сказала собі, початківцю, з висоти теперішнього досвіду?

– Ніколи не втрачати віру в себе. Жодної секунди.

– Про які формати або мрії ти думаєш зараз? Власне шоу, авторський проєкт, інтерв’ю з легендою?

– Було кілька розмов про проєкти в Україні. Але якщо щось робити – то щось якісне, цікаве. Я відкрита до нового.

– І, можливо, трохи філософське: що тебе тримає у спорті – навіть попри всі виклики, хаос, війну й постійні зміни?

– Емоції. Вони підживлюють. І нові знайомства. Я бачу в спорті свою силу. Це те, що дає мені справжній інтерес – і людський, і професійний.

"Заради наших стосунків покинула університет": кохання журналістки з України і голкіпера АЗ