Не такі вже й «братушки»: як пам'ятник Альоші змусив Болгарію прощатися з російськими міфами
Ексбаскетболістка збірної України Ольга Дубровіна розповіла, як болгари, попри історичні зв'язки з росією, масово допомагають українцям і починають болісно переосмислювати своє минуле, ставлячи незручні питання про «російських визволителів».
Коли мова заходить про Болгарію, в голові одразу спливає стереотип про «братній народ» і вічну дружбу з росією. Але реальність, як це часто буває, виявилася значно цікавішою за пропагандистські кліше. Про це з перших вуст розповіла ексгравчиня збірної України з баскетболу Ольга Дубровіна, яка зараз мешкає у Пловдиві і бачить дивовижну трансформацію болгарського суспільства на власні очі.
Забудьте про суху статистику. Історія Ольги — про людей. Поки хтось розмірковує про геополітику, болгари просто діють. У Пловдиві з'явився «Другий дім» — місце, де українські біженці можуть безкоштовно жити місяцями, поки шукають роботу. І їм у цьому допомагають. «У кого що є — завжди привозять, допомагають. Телевізори, ліжка, речі, їжа», — розповідає Дубровіна. Це не показова акція, а тиха, щоденна робота, в якій беруть участь і сама Ольга, і її знайомі. Це і є справжня чуйність, без пафосних заяв. ️
Але найцікавіше починається там, де стикаються сьогодення і минуле. Так, проросійські настрої існують, але вони тріщать по швах під тиском реальності. І каталізатором цього процесу, як не дивно, стали радянські пам'ятники. Уявіть собі картину: у Пловдиві стоїть величний монумент «визволителю» Альоші, а місцевий журналіст ставить просте, але вбивче питання: «А скажіть-но, скільки пам'ятників видатним болгарам, як-от Васил Левський, стоїть у росії?»
І тут настає тиша. Бо відповідь — нуль. Жодного. І до болгар раптом доходить проста істина, яку ми в Україні давно засвоїли: це ніяка не дружба. Це окупація, замаскована під «братерство». Коли пам'ятники твоїм «визволителям» стоять на кожному розі, а про твоїх героїв у них навіть не згадують — це гра в одні ворота.
До речі, про опір. Дубровіна згадує цікавий історичний факт: болгари кивають головою, коли кажуть «ні», і крутять нею, коли кажуть «так». Це спадок 500-річного турецького рабства, коли їх змушували змінювати віру, а вони, киваючи на знак згоди, насправді мали на увазі «ні». Іронія в тому, що багато сучасних болгар вже й не пам'ятають коріння цієї традиції. Але, схоже, дух опору нікуди не зник. Він просто чекав свого часу, щоб знову поставити правильні питання.