«Мені стало байдуже, виграю я чи програю». Історія українки, яка знайшла дзен на корті та почала перемагати

Зазвичай після першого в кар'єрі виходу до півфіналу турніру WTA спортсмени намагаються видавати з себе гранітних титанів. Говорять про важку роботу, тактику і концентрацію. Але це точно не про Олександру Олійникову. Після сенсаційної перемоги над четвертою сіяною в Клуж-Напоці українка вийшла до мікрофона і... просто розгубилася від емоцій, ледь добираючи слова. І це було найщиріше, що бачив теніс за довгий час.

Коли інтерв'юер, вражений статистикою (врятовано 20 з 22 брейк-пойнтів!), запитав про ключ до успіху, він, мабуть, чекав почути про «впевненість у своїх ударах». Натомість отримав несподівану лекцію з філософії, народженої війною. «Я з країни, де йде війна, і ти не знаєш, що принесе завтрашній день», — тихо, але твердо сказала Олександра. І в цю мить теніс відійшов на другий план.

А потім прозвучала фраза, яка пояснює все: «Для мене просто перестало бути важливим, виграю я чи програю». Який парадокс! У спорті, де все заточено на результат, українка знайшла свою силу у відмові від цієї гонитви. Вона не грає — вона святкує кожен момент на корті, бо навчилася цінувати саме життя. І, схоже, саме ця свобода від тиску і дозволила їй врятувати ті 20 брейків і вигризти перемогу. Коли ти граєш заради гри, а не заради рядка в протоколі, ти стаєш непередбачуваним. І небезпечним для суперниць.

Навіть мила історія про наліпки з кажанами на обличчі (данина поваги «вампірській» тематиці турніру в Трансільванії) — це не просто епатаж. Це частина її нового світогляду: «А чому б і ні?». Вона мріяла зіграти тут, і тепер вона насолоджується кожною секундою цього свята. У півфіналі на неї чекає або Емма Радукану, або Майя Хваліньска. Але, здається, для Олександри це вже не так важливо. Вона свою головну перемогу вже здобула — перемогу над страхом поразки.