Тато на фронті питав, чи нестиму прапор. Історія Сидьорко, яка змусить ваше серце битися частіше

Уявіть собі: ви – молода спортсменка, для якої сама поїздка на Олімпіаду – це вже здійснення мрії. А потім вам кажуть, що ви не просто учасниця, а обличчя нації, її прапороносець на церемонії відкриття. Саме в таку казку, що стала реальністю, потрапила шорт-трекістка Єлизавета Сидьорко, яка разом із Владиславом Гераскевичем понесе прапор України на Іграх-2026.

«Для мене це було абсолютною несподіванкою, – зізнається Єлизавета, і в її словах відчувається щирий, майже дитячий захват. – Я, звичайно, зраділа, бо мало того, що я поїду на Ігри, так ще й їх відкриватиму. Я не могла в це повірити». Це не просто чергова цитата. Це емоції дівчини, на яку звалилася честь космічного масштабу, і вона ще не до кінця усвідомила, що відбувається.

Але найсильніша драма цієї історії розгортається не на льодовій арені, а в родинному колі. Першою про новину дізналася мама, яка, звісно, була на сьомому небі від щастя. Та справжній удар під дих – це історія про батька. Тато Єлизавети, який зараз захищає Україну на фронті, ще раніше, ніби щось відчуваючи, питав доньку: а чи буде вона нести прапор?

Тепер це питання перестало бути гіпотетичним. І для Єлизавети це не просто почесна місія. Це особисте. Це відповідь батькові. Це гордість за себе і свої зусилля. «Я впевнена, що тато пишається мною», – каже вона. Водночас це і величезна відповідальність – не лише привернути увагу до українського шорт-треку (спорту, будемо відверті, не найпопулярнішого в нас), а й показати результат. Довести, що вона варта цієї уваги.

І знаєте що? Вона вже увійшла в історію. Сидьорко стане першою представницею України у жіночому шорт-треку на Олімпіаді з далекого 1998 року. Тож, коли на відкритті Ігор-2026 ми побачимо її з прапором, ми будемо аплодувати не просто спортсменці. Ми будемо аплодувати доньці, яка виконала мрію свого батька-воїна.