Золото на двох, сльози на трьох: як сімейний підряд Тарасюків підкорив Європу, поки сестра боялася дивитись
21-річна Тетяна Тарасюк разом з братом здобула історичне золото для України. Про мрії, які важливіші за Олімпіаду, страх дивитися на стрільбу брата та сльози радості всієї родини — у нашому емоційному матеріалі.
Поки одні 21-річні спортсмени малюють у мріях далекі олімпійські подіуми, Тетяна Тарасюк з Копичинців мала значно конкретнішу, майже домашню ціль на сезон. Не просто медаль, а медаль з молодшим братом Тарасом. І знаєте що? Мрія не просто збулася — вона стала золотою. На юніорському чемпіонаті Європи цей сімейний тандем влаштував маленьке диво, довівши, що кровні узи іноді сильніші за будь-яку тактику.
Але не думайте, що все було так просто. Найдраматичніший момент гонки Тетяна... пропустила. Коли Тарас вийшов на вирішальну стрільбу, від якої залежала доля медалей, сестра просто не змогла на це дивитися. «Я дійсно боялась дивитись на вогневий рубіж», — зізнається вона. Уявіть собі цю картину: тисячі очей прикуті до мішеней, а та, хто хвилюється найбільше, стоїть і підганяє брата подумки, боячись навіть глянути. Це вам не голлівудський сценарій, це справжній український біатлон.
Коли все закінчилося тріумфом, емоції прорвало. Але найсильніші сльози були не у чемпіонів. «Найемоційніше привітання я отримала від старшої сестри Іри, вона не стримала сліз і так сильно раділа, що я сама пустила сльозу», — розповідає Тетяна. Ось вам і золото на двох, і сльози на трьох. Схоже, у родині Тарасюків є власний емоційний залік, і там вони теж абсолютні чемпіони.
Що далі? Далі — суворий дорослий біатлон, де, як каже сама Тетяна, «в одній хвилині може бути до двадцяти учасниць». Але і тут у неї свої, сімейні плани. Замість стандартних фраз про Кубок світу, вона мріє пробігти естафету зі старшою сестрою Іриною. Здається, цей сімейний підряд ще не раз змусить нас діставати хустинки. А на питання про подальші старти в сезоні, Тетяна дипломатично відправляє до тренерів. Правильно, нехай у них голова болить.
Стосунки з братом-чемпіоном — це окрема історія. На питання, чи часто вона його «виховує», Тетяна з іронією відповідає: «Пізно уже виховувати такого великого хлопця». Тарас, за її словами, самостійний і порад не потребує, але допомога завжди напоготові. І в цьому тандемі вона відчуває справжню силу, обіцяючи, що їхнє «золото» — не останнє.
Та за всіма цими емоціями, перемогами й сімейними історіями стоїть щось значно більше. Подяка воїнам ЗСУ, які дають можливість виступати. І тиха, особиста присвята. Цьогорічні нагороди Тетяна присвятила своїй померлій бабусі. Бо великі перемоги завжди мають глибоке коріння і пам'ять, яка гріє навіть на холодній біатлонній трасі.