"Мене теж нудить": незручне зізнання морського вовка Валентина Манкіна
Коли ти вирушаєш у море з єдиним у світі триразовим олімпійським чемпіоном з вітрильного спорту, очікуєш на епос. А отримуєш напад морської хвороби, ганьбу і... найлюдяніше зізнання, яке тільки можна почути від легенди.
Уяви собі: Італія, Лігурійське море, а ти в одному човні з Валентином Манкіним — єдиним в історії спортсменом, що вигравав Олімпіаду в трьох різних класах яхт. Легенда! Морський вовк! Він знає кожен подих вітру, кожну хвилю. Ти вже малюєш в уяві епічну картину: солоні бризки, вітер в обличчя, ти, як справжній морський пірат, ловиш кадр століття... А потім тебе починає нудити. Не просто трохи хитає, а накриває з силою цунамі, перетворюючи морський рай на персональне пекло. І весь твій героїзм здувається, як пробитий м'яч.
Найгірше — це сором. Поруч із тобою не просто Манкін, а ще й чотириразовий олімпійський чемпіон з фехтування Віктор Сидяк. Два титани. І ти — репортер-невдаха, який не може впоратися зі звичайною хитавицею. Кульмінацією моєї ганьби став момент, коли Манкін, відірвавшись від тренування своїх італійських підопічних, був змушений розвернути катер і висадити мене, мов мішок з картоплею, на якусь піщану косу. "Заберу після перегонів", — кинув він. Повний репортерський провал.
На цьому "острові ганьби" моїм психотерапевтом мимоволі став Сидяк. Поки я, хитаючись навіть на твердій землі, згорав від сорому, він спокійно розповідав історії. Наприклад, як на Олімпіаді-1972 в Мюнхені уламок шаблі суперника пробив йому маску й увійшов глибоко в око. Лікарі наполягали на операції, а він, взявши на себе відповідальність, з пов'язкою на оці пішов битися у фіналі. І на тлі цієї історії моє "страждання" від нудоти здавалося просто смішним, дитячим капризом.
Наступного дня, все ще трохи "хитаючись" на душі й на тілі, я прийшов до Манкіна додому. Після неймовірного українського борщу в італійському Ліворно я наважився. Відчуваючи себе останнім боягузом, я видавив із себе питання, яке мучило мене всю ніч: "Валентине, скажіть чесно, у вас буває морська хвороба?". Я очікував поблажливої посмішки, відповіді в стилі "море — мій дім". Але отримав зовсім інше.
Він подивився на мене, трохи посміхнувся і тихо, майже по-змовницьки, видихнув: "Насправді закачує всіх. Мене теж". А потім додав фразу, яка пояснила все: "Але в гонці забуваєш про все на світі". І в цей момент я зрозумів. Справа не в тому, щоб бути невразливим залізним героєм. Справа в тому, щоб мати пристрасть, яка сильніша за будь-яку слабкість, будь-яку нудоту і будь-який страх. І це був головний урок, який я виніс із тієї невдалої морської прогулянки.