Він не встиг одягнути вишиванку. Історія чемпіона, який став командиром штурмовиків
Чемпіон України з гандболу Євген Колесниченко був змушений покинути рідний Донецьк у 2014-му. У 2022-му він став на захист України і загинув як герой під Бахмутом. Це історія про його шлях, любов та спадок, що живе в його дітях.
«Інтелігентний гравець», «чудово бачив майданчик». Такі слова тренери зазвичай кажуть про справжніх чемпіонів. Євген Колесниченко був саме таким — чемпіоном України з гандболу у складі донецького «Шахтаря». Але його головний матч, як виявилося, був ще попереду. І в ньому не було ані правил, ані рефері, ані чесної гри. Лише бруд, кров і відчайдушна боротьба за саме існування.
«Русскій мір» прийшов у його рідний Донецьк у 2014-му, щоб «звільнити» його від двох квартир, будинку дружини в Авдіївці та, зрештою, від спокійного життя. За синьо-жовту стрічку на рюкзаку його з дружиною «заарештували» свіжоспечені сепаратисти. Іронія долі: «правоохоронці» відпустили їх з умовою, щоб вони покинули власну землю. Що ж, вони послухались. На старенькій «Славуті» родина поїхала з Донбасу, щоб через вісім років Євген повернувся туди вже у пікселі.
Коли 24 лютого 2022 року почалося те, невідворотність чого він відчував заздалегідь, Євген не вагався. Відправив дружину з трьома дітьми у безпечне місце, а сам пішов до військкомату. Майстер, що виготовляв вишукані дзеркала для ресторанів, взяв до рук зброю, щоб віддзеркалити ворога з-під Києва. Ірпінь, Буча — він був там, де було найгарячіше.
Після звільнення Київщини його шлях проліг на схід. 58-ма бригада, літо 2022-го, Бахмут. Він навіть встиг пройти співбесіду до легендарного 47-го батальйону Валерія Маркуса, але бюрократична машина Генштабу, як це часто буває, не встигала за швидкістю війни. Документи на переведення запізнилися. Натомість Євген, простий солдат, став командиром відділення у зведеній штурмовій роті. Життя саме призначило його на цю посаду.
11 листопада 2022 року. Знову Бахмут. Бойове завдання. Міна. Кінець. Але не кінець історії. Його дружина Євгенія їхала з Польщі, щоб забрати тіло коханого. Всю дорогу вона лежала на труні, намагаючись його зігріти. Вона просила знак. І отримала його. На заправці, серед метушні і людей з хот-догами, до неї підбіг собака, став на задні лапи і довго дивився в очі. «Жека просто знає, що якби він прийшов котиком, я б не зацінила. Бо люблю собак, як і він», — згодом скаже вона крізь сльози.
На прощанні у Михайлівському соборі Євгенія стояла рівно, у вишитій сукні. «Я проводжала героя». Вишиванку, яку не встигла подарувати живому, вона поклала йому в труну. А сьогодні його діти — донька Аня та сини Андрій і Матвій — йдуть його слідами. На гандбольному майданчику. Вони грають в Україні. «Я не готова віддати їх таланти іншій країні», — каже їхня мама, яка тепер сама рятує життя як парамедик «Госпітальєрів». Боротьба триває. І пам'ять живе. ️